10 лютого 1940-го радянська влада розпочала першу хвилю насильницької депортації населення із нещодавно приєднаних Західної України та Білорусі. Хотіла придушити “контреволюційні” настрої “неблагонадійних” громадян.
Плани всіх хвиль депортацій складали у Москві та передавали до репресивних структур НКВС, – пише Газета.юа.
Українців і білорусів перевозили у товарних вагонах на північ Росії, у Казахстан, Сибір і на Далекий Схід. Там вони поповнювали робочу силу, в якій СРСР мав нагальну потребу. Проживали у спецпоселеннях на зразок таборів і були позбавлені всіх людських прав. Страждали від голоду, холоду та хвороб. Подекуди допомагало нечисельне місцеве населення, яке бачило не “озброєних бандитів”, а звичайних людей. Іноді надавали їм притулок у власних хатах, але іноді й слідкували за ними для НКВС.
Вважають, що за 4 доби операції до віддалених районів вивезли 17,2 тис. родин – близько 89 тис. осіб. Точну цифру переселених із Західної України встановити неможливо через відсутність даних із архівів Росії. Всього за 1941 рік переселили понад 200 тис. осіб.
Протягом декількох років провели ще 3 хвилі злочинних переселень. Вони зачіпали членів родин депортованих під час першої хвилі – їх апріорі вважали “ворогами революції”. Підпадали під них інтелігенція, заможне селянство та ті, хто підтримував ОУН або Польщу.
Історики вважають, що загалом із Західної України депортували понад 1,2 млн українців.
