Науковець, дослідник Голодомору й автор терміну “геноцид” Рафал Лемкін – людина світу. Народився у Гродненській губернії Російської імперії, за якийсь час ця територія відійшла до Польщі, тепер – це Білорусь. Вчився у Львові, працював у Варшаві, помер у Нью-Йорку.
Коли згадуємо про видатних львів’ян, на гадку одразу спадають Іван Франко, Богдан-Ігор Антонич, навіть Степан Бандера, який вчився у Львові. Але, мабуть, про Рафала Лемкіна львів’янам відомо мало.
У час, коли Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 років, згадаймо про цю непересічну особистість. Адже саме йому належить авторство терміну «геноцид» (від грец. γένος – родина, сім’я та лат. caedere – вбивати ).
Рафал (Рафаель) Лемкін (пол. Rafał Lemkin; 24 червня 1900 – 28 серпня 1959) – науковець-правник єврейського походження. Відомий своїми дослідженнями з історії трагедій вірменів і євреїв та запровадженням уперше слова геноцид, як правового поняття, офіційну розробку якого здійснив.
Був першим із фахівців міжнародного права, який назвав злочини сталінського комуністичного режиму проти українців геноцидом та проаналізував його у контексті міжнародної конвенції.
Уперше слово «геноцид» Лемкін опублікував у 1944 році у праці «Влада Осі в окупованій Европі – аналіз уряду». Науковець так описав значення терміну: «Під геноцидом ми маємо на увазі знищення народу або етнічної групи. Геноцид не обов’язково має означати негайне знищення народу. Радше геноцид означає координований план різних дій, спрямованих на знищення насущного фундаменту життя національних груп з метою знищення народу загалом. Геноцид скерований проти національної групи як середовища, а дії – проти окремих громадян, не в їхній індивідуальній суті, але як членів національної групи».
А у 1953 році, звертаючись до тритисячної аудиторії, що зібралася в Манхеттен Центрі у Нью-Йорку вшанувати двадцяту річницю Великого Голоду в Україні, Лемкін привселюдно назвав злочини сталінського комуністичного режиму проти українців геноцидом.
Коротке звернення «Радянський геноцид в Україні» перекладене багатьма мовами світу.
Подаємо текст повністю.
“Масове нищення народів і націй, яке характеризувало просування Радянського Союзу в Європу, не є новою ознакою його політики експансії. Не є воно і нововведенням, вигаданим лише для того, щоби створити однорідність із різноманіття: поляків, угорців, балтійців, румунів, які тепер туляться по окраїнах Радянської імперії. Це радше довгострокова характеристика навіть внутрішньої політики Кремля, для якої теперішні можновладці мали достатній прецедент у діях царської Росії. Це справді необхідний крок у процесі «єднання», що, як плекають надію радянські вожді, створить «радянську людину», «радянську націю». Щоб осягнути ту ціль, ту об’єднану націю, кремлівські вожді з легкістю нищать нації і культури, які здавна заселяли Східну Європу.
Те, про що я хочу говорити, – це, мабуть, класичний приклад радянського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації – винищення української нації. Як я казав раніше, це тільки логічне продовження таких царських злочинів, як потоплення 10-ти тисяч кримських татар за наказом Катерини Великої, масові вбивства, що їх чинили «відділи СС» Івана Ґрозного – Опричніна, винищення царем Миколою І польських національних лідерів та українських католиків і низка єврейських погромів, які періодично плямували російську історію. Все це мало свої відповідники в межах Радянського Союзу – нищення інґерманландців, донських і кубанських козаків, республіки кримських татар, балтійських націй Литви, Естонії і Латвії. В кожному випадку – це вияв довготривалої політики ліквідації неросійських народів шляхом усунення вибраних частин суспільства.
Україна становить частину південно-східного СРСР, яка дорівнює просторам Франції й Італії, з населенням приблизно у 30 мільйонів . Ця російська житниця через своє географічне положення стала ще й стратегічним ключем до нафти Кавказу та Ірану і до всього арабського світу. На півночі вона межує з Росією. Доки Україна зберігає свою національну єдність, доки її народ продовжує думати про себе як про українців і домагається незалежності, доти вона становить серйозну загрозу для самої суті совєтизму. Нічого дивного, що комуністичні вожді надавали якнайбільшого значення русифікації цього самостійно мислячого члена їхнього «союзу республік» і вирішили переробити його, пристосувавши до свого зразка єдиної російської нації. Бо українець не є і ніколи не був росіянином. Його культура, його темперамент, його мова, його релігія – вони відмінні. Попри залежність від Москви, він відмовлявся від колективізації, приймаючи радше депортацію і навіть смерть. Тому було особливо важливо допасувати українця до прокрустового зразка ідеальної радянської людини.
Україна вельми легко піддається національному нищенню коли це здійснюється нападом на добірні частини її населення, тому тут комуністична тактика відрізнялася від німецьких нападів на євреїв. Українська нація надто багатолюдна, щоб легко її цілковито знищити. Однак її релігійний, інтелектуальний і політичний провід – добірні і вирішальні частини її нації – є доволі нечисельними, тож їх легко ліквідувати. Саме тому радянська сокира з повним розмахом вдарила по цих групах, вдаючись до відомих знарядь масового вбивства, депортації, примусової праці, заслання і голоду.
Цей наступ набрав систематичності: увесь процес повторювано знову і знову, щоби протистояти новим спалахам національного духу. Перший удар спрямований на інтеліґенцію – мозок нації, – щоб паралізувати решту організму. У 1920-му, 1926-му і знову в 1930–33 роках учителі, письменники, митці, мислителі і політичні діячі були убиті, ув’язнені або депортовані. Як подає журнал «Ukrainian Quarterly» за осінь 1948 року, тільки в 1931 році на Сибір було заслано 51 713 інтелектуалів. Така сама доля спіткала принаймні 114 визначних поетів, письменників і митців – найвидатніших культурних проводирів нації. За приблизними підрахунками, щонайменше 75% українських інтелектуалів і професіоналів у Західній Україні, на Закарпатті і на Буковині були брутально винищені росіянами (там само, літо 1949 р.).
Разом із цим ударом по інтеліґенції ішов наступ на Церкви, священиків і вище духовенство – «душу» України. Між 1926 і 1932 роками було ліквідовано Українську Автокефальну Православну Церкву, її митрополита (Липківського) і 10 000 священиків. У 1945 році, коли у Західній Україні було встановлено радянську владу, подібної долі зазнала Українська Католицька Церква. Той факт, що перед ліквідацією їй запропонували приєднатися до Російського Патріархату в Москві – політичного знаряддя Кремля, – вказує на те, що єдиною метою тієї акції була русифікація.
11 квітня 1945 року, за два тижні перед конференцією в Сан-Франциско , загін військ НКВС оточив кафедральний собор Св. Юра у Львові та арештував митрополита Сліпого, двох єпископів, двох прелатів і кількох священиків. Всіх студентів міської богословської семінарії вигнали зі школи, а професорів повідомили, що Українська Греко-Католицька Церква перестала існувати, її митрополит арештований, і його місце посяде єпископ, призначений радянською владою. Такі акції були проведені всюди в Західній Україні і поза лінією Керзона в Польщі . Принаймні сім єпископів були арештовані або зникли безвісти. На цій території на волі не залишилося жодного єпископа Української Католицької Церкви. 500 священиків, які вийшли на протест, були розстріляні або арештовані. По всьому краю вбито сотні священиків і мирян, тисячі заслано до таборів примусової праці. Цілі села були знелюднені. Під час депортації родини навмисне розділяли: батьків – на Сибір, матерів – до цегельних заводів у Туркестан, а дітей – до комуністичних домів на «виховання». За злочин українськості Церкву було проголошено організацією, шкідливою для добробуту радянської держави, а її членів вписано в досьє радянських спецслужб як потенційних «ворогів народу». Фактично, за винятком 150 тисяч членів у Словаччині, Українська Католицька Церква була офіційно ліквідована, її ієрархи ув’язнені, а духовенство розігнано і депортовано.
Ці напади на «душу народу» мали і матимуть серйозні наслідки для «мозку» України, адже значна частина інтелектуалів традиційно походила з родин духовенства, самі священики були авторитетами в селах, а їхні дружини очолювали благодійні організації. Чернечі чини завідували школами та опікувалися більшістю благодійних організацій.
Третє вістря радянської атаки було спрямовано на хліборобів – велику кількість селян-одноосібників, хранителів традицій, фольклору і музики, національної мови та літератури, національного духу України. Зброя, яку застосували проти них, є, мабуть, найстрашнішою – виморювання голодом. Протягом 1932 і 1933 років 5 мільйонів українців померли від голоду. Цю жорстокість 28 травня 1934 року 73-й Конґрес [США] засудив як нелюдську. Була спроба охарактеризувати цей найбрутальніший вияв радянських звірств як економічну політику, пов’язану з колективізацією пшеничних ланів, а отже, з потребою у ліквідації куркулів – незалежних фермерів. Але, насправді, великих фермерів в Україні було дуже мало. Радянський письменник Косіесс заявляв у газеті «Ізвєстія» від 2 грудня 1933 року: «Український націоналізм – це для нас головна небезпека». І щоб викорінити цей націоналізм і встановити жахливу одноманітність радянської держави, в жертву було принесене українське селянство. Метод, застосований у цій частині плану, не обмежувався якоюсь окремою групою. Постраждали всі – чоловіки, жінки, діти. Врожай того року був достатній, аби нагодувати людей і худобу в Україні, хоча дещо менший, ніж попереднього року. Правдоподібно, великою мірою це було спричинено боротьбою довкола колективізації. Однак голод був потрібний радянській владі, отже, вона створила його «на замовлення», накладаючи надзвичайно високу зернову квоту як державний податок. Ба більше, на тисячах акрів пшеницю так і не було зібрано – врожай залишили гнити на полях. Решту збіжжя звезли до державних зерносховищ для зберігання до часу, поки влада не вирішить, як розподілити зерно. Велику частину цього врожаю, такого життєво важливого для українців, експортували за кордон, щоб отримати кредити.
Зіткнувшись із голодом на селі, тисячі людей покинули домівки і подалися до міст жебрати їжу. Коли їх виловлювали і висилали назад у села, вони залишали своїх дітей у містах в надії, що хоч ті зможуть вижити. Так тільки в Харкові було залишено 18 тисяч дітей. В селах із тисячним населенням виживала сотня; в інших – половина людей зникала, кожного дня гинуло 20–30 осіб. Людоїдство стало звичайним явищем.
Московський кореспондент газети «Christian Science Monitor» Вільям Генрі Чемберлин писав у 1933 році:
«У цій апатії і зневірі комуністи вбачали саботаж і контрреволюцію та з безжальністю, притаманною самовдоволеним ідеалістам, вирішили не припиняти голоду, щоб таким чином провчити селян. Допомога колгоспам була надана, але недостатньою мірою і так пізно, що вже загинуло багато людей. Селяни-одноосібники були залишені напризволяще; а далеко вищий рівень смертності серед селян-одноосібників виявився найсильнішим арґументом за вступ до колгоспів».
Четвертим кроком у тому процесі стала фраґментація українського народу шляхом поселення в Україні чужинців і водночас розпорошення українців по цілій Східній Європі. Таким чином була б знищена етнічна єдність та перемішані нації. Між 1920 і 1939 роками частка українців в населенні України знизилася з 80% до лише 63% . Внаслідок голоду і депортації українське населення зменшилося в абсолютних числах з 23,2 мільйонів до 19,6 мільйонів, тоді як неукраїнське населення зросло на 5,6 мільйонів. Якщо взяти до уваги, що колись Україна мала найбільший рівень приросту населення в Європі, приблизно 800 тисяч на рік, то можна легко побачити, що російська політика досягла свого.
Такими були головні кроки систематичного нищення української нації, її поступового поглинання новою радянською нацією. Варто зазначити, що спроби цілковитого знищення українців, як-от німці чинили з євреями, не було. І тим не менше, якщо радянська програма досягне успіху, якщо інтеліґенцію, священиків і селян вдасться ліквідувати, Україна загине так само, наче було б убито усіх без винятку українців, бо вона втратить ту частину народу, що зберігала і розвивала її культуру, її вірування, її об‘єднавчі ідеї, які прокладали їй шлях і давали їй душу, тобто, зробили її нацією, а не просто населенням.
Не обходилося і без масових нерозбірливих убивств – вони просто не були складовою частиною плану, радше випадковістю. Тисячі було страчено, а незліченні тисячі – запроторено на певну смерть у сибірських трудових таборах.
Місто Вінницю можна назвати українським Дахау. У 91 могилі лежать тіла 9 432 жертв радянської тиранії, розстріляних НКВС у 1937 або 1938 роках. Тіла лежали від 1937 року на кладовищах поміж нагробками, в лісах і (яка страшна іронія!) під танцювальним майданчиком, аж поки їх не виявили німці в 1943 році. Про багатьох із тих жертв радянська влада повідомляла, що вони були заслані на Сибір.
Україна має також своє Лідіце – село Завадка , знищене польськими прибічниками Кремля в 1946 році. Польська Друга дивізія атакувала цю місцевість тричі, вбиваючи чоловіків, жінок і дітей, спалюючи житлові будинки і забираючи худобу. Під час другого нападу червоний командир заявив уцілілим мешканцям:
«Така сама доля чекає кожного, хто відмовиться виїжджати в Україну. Тому я наказую впродовж трьох днів залишити село, інакше повбиваю всіх» (Walter Dushnyk «Death and Devastation on the Curzon Line»).
Коли село було остаточно евакуйоване, серед 78 мешканців, що вижили, вціліло тільки четверо чоловіків. Протягом березня того ж року девять інших українських сіл захопив той самий червоний загін, і їх спіткала подібна доля.
Наведені тут факти стосуються не лише України. План, що його радянська влада там використовувала, повторювався і далі повторюється. Це є суттєва частина радянської програми експансії – швидкий шлях до уніфікації різноманітних культур і націй, які складають радянську імперію. Невимовні страждання мільйонів людей не змусили радянську владу звернути з цього шляху. Навіть якби не було іншої причини, тільки ці людські страждання, ми мусили б засудити той шлях до єдності як злочинний. Але справа не лише в тому. Це не просто масове вбивство. Це – геноцид, винищення не лише окремих осіб, але й культури і нації. Навіть якби було можливо досягти [винищення культур і націй] без страждань, ми все-таки були б змушені це засудити, бо все те, що формує націю – споріднення умів, єдність ідей, мови і звичаїв – становить один із найважливіших наших засобів цивілізації і проґресу. Звісно, нації зливаються й утворюють нові нації (прикладом цього процесу є наша власна країна ), але це злиття полягає у привнесенні найвищих цінностей, що їх має кожна культура, до спільного фонду благ. Саме таким способом світ просувається вперед. Отже, хибним у радянських планах, окрім дуже важливих проблем людських страждань і людських прав, вважаємо злочинне марнування цивілізації і культури. Бо радянська національна єдність твориться не об’єднанням ідей і культур, але цілковитим знищенням усіх культур і всіх ідей, за винятком однієї – радянської”.
Рафал Лемкін народився 24 червня 1900 року у селі Безводне у єврейській родині хліборобів поблизу давньоруського міста Волковиськ у Гродненській губернії Російської Імперії.
Закінчив філологічний факультет Львівського університету, вивчав філософію у Німеччині. Повернувся до Львова 1926 року, де успішно здобув другу освіту – юридичну (1928).
Мав у Варшаві адвокатську практику.
У 1930-х роках у рамках наукових досліджень трагедії винищення вірмен турками Лемкін сформулював термін «злочини варварства» як правовий термін.
У роки Другої світової війни Лемкін утратив усю родину, тому залишив Польщу та виїхав до США.
Видаючи 1944 року свою працю «Влада Осі в окупованій Европі – аналіз уряду», Лемкін змінив слово «злочини варварства» на «геноцид», створивши цей сучасний правовий термін, що здобув міжнародне визнання і, зокрема, був використаний обвинуваченням на Нюрнберзькому процесі.
У 1950 і 1952 роках був номінований на Нобелівську премію миру.
Лемкін помер у злиднях 28 серпня 1959 року у Нью-Йорку.
Науковця шанують у всьому світі. Наприкінці 2009 року в Парижі у рамках урочистостей з нагоди 60-ї річниці прийняття ООН Загальної декларації прав людини відкрито меморіальну дошку Рафалу Лемкіну. Саме в столиці Франції за день до прийняття Загальної декларації прав людини була прийнята Конвенція про запобігання та покарання злочинів геноциду, яка фактично повністю була творінням Рафала Лемкіна.
Джерело: Фотографії старого Львова