У питанні “Бабиного Яру” кілька проблем вже на старті були розв’язані неправильно. Меморіальний комплекс довкола злочинів інших режимів на території сучасної України має розглядатися у державотворчому руслі. Київ не несе ні моральної, ні історичної, ні іншої відповідальності за трагічні події, що там відбувалися. Але відповідальний за донесення правди й історичної пам’яті про це. Тож це мала бути не приватна ініціатива, а державна. І її вирішення – це рівень Ради національної безпеки й оборони.
Другий аспект – у нацбезпеково-моральній площині. Як там взагалі з’явився режисер Ілля Хржановський? І проблема не в ньому. А в тому, що російський режисер у національному пам’ятному просторі – це нонсенс під час російсько-української війни, пише Роман Чайка на сторінках Gazeta.ua
Ще одна площина – не можна виділяти з багатонаціональної трагедії один вектор, відштовхуючи інші. Це трагедія не однієї спільноти, а колективна братська могила. Тут немає варіанту мартирологу: “давайте мірятися кількістю жертв” або “давайте будемо вкидати гроші у вшанування тільки певної категорії загиблих”.
Хржановський начебто хотів викривати радянську систему, але його методи роботи – це і є сталінізм
Також є історична й політична сторони – велика кількість брехні довкола трагедії. Перемішані правда з пропагандою, багато спекуляцій. Хржановський пропонує експерименти на відвідувачах, щоб збудити в них певний емоційний фон. Перепрошую, це не його знімальний майданчик. Він переплутав, як то кажуть, горох із капустою. Може хоч 100 разів знімати стрічки. Але це не можна переносити на “Бабин Яр”. Крім того, є дискусія щодо використання людей у незрозумілому соціальному експерименті. Оці діти із сиротинця – це якийсь дурдом (у кінопроєкті “Дау” Хржановський для сцен з експериментами над дітьми взяв немовлят із харківського сиротинця. – Gazeta.ua). Навіть Пазоліні, який знімав поїдання гівна, був правдивіший. Хржановський начебто хотів викривати радянську систему, але його методи роботи – це і є сталінізм. Коли “цель оправдывает средства”. Якщо я хочу показати, наприклад, злочини гестапо, мені ж не треба знущатися з людей, щоб глядач повірив, що ці тортури – болючі.
Не можна пам’ять переводити у гібридну суміш ігрової психології та експериментів на межі добра і зла над відвідувачами. Я не йду в Дахау чи Освенцим для того, щоб мене занурили в тортури й катування. Тому це дивно, щоб “Бабин Яр” раптом перетворився на експериментальний майданчик. В інших місцях масових злочинів такі ідеї виглядали би по-блюзнірськи. А у нас має бути прийнятно?
Не розумію, чому наглядова рада відмовилася звільнити Хржановського. Але для мене показовіший приклад, коли люди знають, де закінчується історична пам’ять і мораль. Колишній головний історик меморіального центру, нідерландець Карел Беркгоф, вийшов із проєкту через незгоду з концепцією Хржановського.
А от як Хржановський там з’явився – питання. Якби не скандал із “Дау”, ми не знали б, що відбуваються такі закриті ігрища. Є багато людей, які могли б очолити процес створення комплексу, а держава мала би бути головним координатором. Маємо виконавчу урядову структуру – Інститут національної пам’яті. Нинішня ситуація – результат бездіяльності. Підміна політично-історичної державної пам’яті якимись псевдопроцедурами призводить до таких речей. Треба мати візію, стратегію, політику національної пам’яті. І тільки після того процедури.
Історичною пам’яттю зараз воюють. Москалі – весь час
У теперішньому світі гібридних агресій та брехні, фейків і постправди історія є категорією політичною, військовою і нацбезпековою. Історичною пам’яттю зараз воюють. Москалі – весь час. У них все на цьому побудовано. У цьому випадку теж пробують по-брудному зіграти на трагедії. Проєктуючи її на сучасну державу Україну.
Громадянське суспільство має тиснути на владу, щоб узяла питання під свій контроль. Це її прямий обов’язок. Коли це буде державна справа, можна говорити і про концепцію, і про кошти. Кожен крок має бути вивірений, аби не виявився аморальним для певної спільноти. Бо це суперчутлива струна – і держава зобов’язана бути головним арбітром. Більше ніхто туди не має пхатися. Ні хржановські, ні російські олігархи.
Але ми маємо забагато прикладів, коли ніякої реакції від влади нема. Бо коли ця команда не знає, що робити – вдають, що цього немає. Це їхня класична практика.
