Вони зaгинyли за Україну в листопаді: 6 людей, облич, історій

0
1396

Перша осінь 2021 року – стала останньо для шести воїнів, які віддали життя за Україну в листопаді.

Вбиті герої: Сергій Єлісєєв, Віталій Павліско, Вадим Федосєєв, Руслан Прусов, Уберт Млачко Вовскі, Алі Аль Хаслі.

Повідомляють новини, що двоє солдатів – із 79-го повітряно-десантного та одного – із 128-ї гірської бригади, 24-ї та 54-ї механізованих бригад та 8-го полку спеціального призначення. У Донецькій області загинули двоє людей, у Луганській – четверо. Підполковник і старшина, ще два сержанти та два солдати, пише Новинарня

Українці, росіяни, татари та азербайджанці…не хлопці, а зрілі чоловіки. Від 29 до 51 року. Кожен з них обрав шлях воїнів і вистояв до кінця, гинучи за перемогу України. Їхня жертва нагадує нам, що війна все ще триває.

У листопаді російські окупанти здійснили 222 постріли по позиціях Збройних сил України, 78 з яких – із забороненої Мінськом зброї. Окрім 6 загиблих, 19 військовослужбовців отримали поранення.

Тож прочитайте, якими вони були. Запам’ятайте їхні імена й обличчя. Помоліться за них. Вшануйте і подякуйте.

1. Сергій Єлисєєв “Лютий” Позивний “Лютий”

Сергій отримав позивний не за характер – усі, хто його знав, відгукуються про 31-річного воїна як про дуже добру й чуйну людину, хоч і безжальну до ворогів. Лютий – це місяць, коли п’ять років тому з’явився на світ їхній з дружиною первісток. Щасливий тато взяв позивний на честь улюбленого сина.

Сам Сергій Єлисєєв народився 17 січня 1990 року в Дніпрі.

Друзі дитинства розповідають про нього тільки хороше: любив грати на гітарі, ні з ким не бився, допомагав старшим. При цьому мав сильний характер і за потреби міг і за себе постояти, і слабших захистити.

“У ДИТИНСТВІ СЕРГІЙ БУВ НЕЙМОВІРНО ДОБРИМ І СЛУХНЯНИМ ХЛОПЧИКОМ. ТАКИМ І ВИРІС. ДУЖЕ ЛЮБИВ СВОЮ ДРУЖИНУ”, — РОЗПОВІДАЄ ЙОГО БАБУСЯ.

На війні Єлисєєв – з 2015 року. Спершу проходив службу в 93-й окремій механізованій бригаді.

“ВІН ДІЯВ СМІЛИВО, НЕСТАНДАРТНО, РІШУЧЕ І ЗУХВАЛО, ХОЧА НІКОЛИ НЕ ЗАБУВАВ ПРО ОБЕРЕЖНІСТЬ, — ПРИГАДУЄ ПОБРАТИМ ПО СЛУЖБІ. – ВПЕРШЕ Я ПОБАЧИВ СЕРГІЯ НА БОЙОВІЙ ПОЗИЦІЇ — УСМІХНЕНОГО, В ДОБРОМУ ГУМОРІ. МИ ДОСИТЬ ШВИДКО ПОТОВАРИШУВАЛИ. ВІН ПРОЯВЛЯВ СЕБЕ ЯК ВІДПОВІДАЛЬНИЙ, НАДІЙНИЙ І ДУЖЕ ГРАМОТНИЙ КОМАНДИР”.

У 2019-му Єлисєєв звільнився із ЗСУ, але вже невдовзі знову підписав контракт. На цей раз прийшов у 128-му окрему гірсько-штурмову бригаду. Сержант, командир бойової машини – командир відділення підрозділу.

Сергій загинув 2 листопада під Павлополем на Донеччині.

“ПІД ЧАС ВИКОНАННЯ БОЙОВОГО ЗАВДАННЯ ВІН НА ПОСТУ СПОСТЕРІГАВ ЗА ПРОТИВНИКОМ ВНОЧІ. І ТАК СТАЛОСЯ, ЩО ПРОТИВНИК ЯКОСЬ ПІДЛІЗ… І КУЛЯ СНАЙПЕРА ЗАБРАЛА ЖИТТЯ НАШОГО ПОБРАТИМА”, – РОЗПОВІВ ПРЕДСТАВНИК 128 ОГШБР ВОЛОДИМИР ЗЕЛЕНКОВ. ПОХОВАЛИ БІЙЦЯ У ДНІПРІ НА АЛЕЇ ГЕРОЇВ КРАСНОПІЛЬСЬКОГО ЦВИНТАРЯ. ЗАЛИШИЛИСЯ ДРУЖИНА, П’ЯТИРІЧНИЙ СИН, БАТЬКИ, БАБУСЯ І ПРАБАБУСЯ, ЯКА ПЕРЕЖИЛА ГОЛОДОМОР І ДРУГУ СВІТОВУ ВІЙНУ.

Віталій Павлисько “Охотник”

Віталій Павлисько не дожив три тижні до свого 48-річчя. Він народився 29 листопада 1973 року в Яворові на Львівщині. Отримав середню спеціальну освіту. Служив у поліції.

На захист держави став ще з 2014 року. Головний сержант 7-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені Короля Данила.

Як розповідають товариші по службі, Віталій займався підривними роботами та розмінуванням різних об’єктів, до чого мав неабиякий природний хист.

Побратими та командування підрозділу, де головний сержант Павлисько проходив службу з самого початку російсько-української війни, згадують його як дуже сміливого, порядного, відповідального, працьовитого та кваліфікованого військовослужбовця, гарного воїна та авторитетного армійця, який постійно проявляв розумну ініціативу та завжди був надійною підтримкою й опорою для своїх командирів, підлеглих і побратимів.

“ВІТАЛІЙ БУВ ДУЖЕ, ДУЖЕ ПОРЯДНОЮ ЛЮДИНОЮ. ТАКИХ МАЛО Є”, – СКАЗАВ ПІДПОЛКОВНИК ВІКТОР КУДРЯШОВ, ЯКИЙ СЛУЖИВ З ПАВЛИСЬКОМ ВІД САМОГО ПОЧАТКУ Й ДО КІНЦЯ 2020 РОКУ.

Псевдо “Охотнік” Віталій отримав за велику пристрасть до полювання.

“ВІН ЛЮБИВ ПОЛЮВАТИ. СПРАВЖНЯ ГРОЗА ЗАЙЦІВ ТА ФАЗАНІВ. МАВ ТУТ СВОЮ РУШНИЦЮ, З ЯКОЮ НЕОДНОРАЗОВО ВИХОДИВ НА ПОЛЮВАННЯ. ЛЮБИВ НАВІТЬ ПРОСТО ПОХОДИТИ З РУШНИЦЕЮ НА ПРИРОДІ. ЗАЙЧИКІВ І ФАЗАНІВ ТУТ ЗАРАЗ ТЬМА. ШКОДА, ЩО КАБАНЧИКА НЕ ВСТИГ СПІЙМАТИ. УЖЕ Й НА СЛІД ВИЙШОВ, АЛЕ НЕ ВСТИГ”, – РОЗПОВІВ ПОБРАТИМ НА ПСЕВДО “ЗВІРОБІЙ”.

Окрім того, Павлисько дуже полюбляв майструвати, видумувати щось, практикуватися з різною зброєю.

“ВІН БУВ ДОСИТЬ НЕТИПОВИМ КОМАНДИРОМ. ДУЖЕ ДОБРА Й ПОЗИТИВНА ЛЮДИНА. ПО НЬОМУ Й НЕ СКАЖЕШ, ЩО СТАРШИНА. ЗАВЖДИ Й УСЮДИ БУВ ЗІ СВОЄЮ РОТОЮ. ВСЕ, ЩО БУЛО В РОТІ, ВІН БЕРІГ І ПРИМНОЖУВАВ. ЙОГО СОЛДАТИ ПОСТІЙНО БУЛИ ДОБРЕ ВДЯГНЕНІ, СИТІ Й МАЛИ ПОВНИЙ БОЄЗАПАС. ЗАГАЛОМ ВІН СИЛЬНО ПЕРЕЙМАВСЯ ЖИТТЯМ ПРОСТИХ СОЛДАТІВ. НУ, А БИВСЯ ВЖЕ, ЯК ЛЕВ. ВІВ ВОГОНЬ ПО ПРОТИВНИКУ, ДОКИ НЕ ЗМУСИТЬ ТОГО ЗАМОВЧАТИ. МИКОЛАЙОВИЧ – ТО СПРАВЖНІЙ ВОЇН: БЕЗ СТРАХУ ТА ЗАВЖДИ НА ВІСТРІ”, – ДОДАВ ЗВІРОБІЙ.

“У 2017 РОЦІ ВІН САМ ПІДІРВАВСЯ НА РОЗТЯЖЦІ. ТАМ БУЛА “ОБМАНКА”. КОЛИ ВІТАЛІЙ ЗНЕШКОДИВ ОДИН ЗАРЯД ВИБУХІВКИ, ТО РІЗКО СПРАЦЮВАВ ІНШИЙ, ЩО БУВ РЕТЕЛЬНО ЗАХОВАНИЙ. БІЛЬШІСТЬ УЛАМКІВ ПРИЙШЛИСЬ НА СПИНУ. ЙОМУ РОБИЛИ ОПЕРАЦІЮ, АЛЕ БАГАТО З НИХ НЕ МОГЛИ ВИТЯГНУТИ, БО У ЛЬВОВІ ПРОСТО НЕ БУЛО ПОТРІБНОЇ ТЕХНІКИ. ЙОМУ ПРОПОНУВАЛИ ЇХАТИ В КИЇВ, ДЕ СПЕЦІАЛЬНИЙ АПАРАТ ІЗ МАГНІТОМ МІГ ВИЛУЧИТИ ТІ УЛАМКИ, ТА ОТРИМАТИ ГРУПУ [ІНВАЛІДНОСТІ]. АЛЕ ВІН ВІДМОВИВСЯ, АДЖЕ ХОТІВ СЛУЖИТИ. Я НЕОДНОРАЗОВО ГОВОРИВ ЙОМУ, ЩО ТОЙ МАЄ, ЗА РЕКОМЕНДАЦІЄЮ ЛІКАРІВ, БУТИ В ЧАСТИНІ. ВІТАЛІЙ ЗАВЖДИ ВІДПОВІДАВ, ЩО НЕ МОЖЕ, БО МАЄ ОПІКУВАТИСЯ НОВАЧКАМИ”, – РОЗПОВІВ ЩЕ ОДИН ТОВАРИШ ПАВЛИСЬКА, РОМАН ПРОБІЙ.

Віталій відбув не одну ротацію на передовій. А коли востаннє приїздив додому, мати дуже просила його залишитися – як відчувала, що більше сина не побачить.

“АЛЕ ВІН ПОБУВ ТУТ ТРОХИ І ПОЇХАВ НАЗАД, ЯК ЗАВЖДИ. КАЖЕ ТАМ ХЛОПЦІ, ТРЕБА ЗА НИМИ ПИЛЬНУВАТИ, ОСТЕРІГАТИ ЇХ. ВІН БУВ ЗА ЛЮДЕЙ, ЗА ЧИЇХОСЬ ДІТЕЙ”, – ВТИРАЄ СЛЬОЗИ ПАНІ СОФІЯ.

Хоч його тягнуло назад на війну, Віталій мав багато планів на мирне життя.

“…ЗАВЖДИ ОТ НАВІТЬ ЖІНКА РОЗКАЗУВАЛА, ЯК ПРИЇЖДЖАВ У ВІДПУСТКУ І ВОНИ ДВОЄ СИДІЛИ І ПЛАНУВАЛИ, ЩО ХОЧУТЬ ЗРОБИТИ, ЩО ТРЕБА. ЛЮДИНА ЖИЛА ЖИТТЯМ СВОЇМ, ПЛАНАМИ, ЩОСЬ ХОТІЛА ДЛЯ СВОЄЇ СІМ’Ї І ДЛЯ СВОЇХ ДІТОЧОК”, – РОЗПОВІЛА СЕСТРА ВОЇНА, МАРІЯ.

Та дочекатися перемоги Віталію не судилося. 7 листопада близько 14:00 російські окупанти обстріляли позиції ЗСУ поблизу Новозванівки на Луганщині із забороненого “Мінськом” озброєння. Від поранень, отриманих внаслідок розриву міни калібру 120 мм, Віталій Павлисько загинув на місці.

Поховали воїна на Новому цвинтарі в місті Яворів.

Залишилися батьки, дружина, дочка і син.

3. Вадим Федосєєв

12 листопада в зоні проведення ООС на Луганщині загинули від підриву двоє досвідчених воїнів 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Майстер-сержант Вадим Федосєєв народився 1 жовтня 1970 року в селі Бурилове Кривоозерського району Миколаївської області. Він присвятив армії практично все життя. Вже у 14-річному віці він грав у військовому оркестрі – поблизу його рідного села розташовувалася військова частина. Був старшиною підрозділу.

Як розповів товариш по службі, Олександр, Федосєєв показував друзям старі відеозаписи (зроблені приблизно в 1989-1990 рр.) стройової підготовки молодих військових – у молодому барабанщику було нескладно впізнати майбутнього десантника.

У 79-ту бригаду Федосєєв прийшов ще 1992 року.

“МИ З НИМ ПОЗНАЙОМИЛИСЯ В 1993 РОЦІ, КОЛИ РАЗОМ ПОЧАЛИ СЛУЖИТИ. ВІН БУВ ХОРОШИМ ДРУГОМ, ДУЖЕ РЕВНИЙ, РЕТЕЛЬНИЙ ЩОДО ОБОВ’ЯЗКІВ. ВАДИМ СТАВ КОМАНДИРОМ РЕМОНТНОГО ВЗВОДУ, ДЕ РЕМОНТУЮТЬ ПАРАШУТИ. ФАКТИЧНО, ВІН НІС ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЖИТТЯ ХЛОПЦІВ, ЗА ТЕ, ЯК СПРАЦЮЄ ПАРАШУТ У НЕБІ”, – РОЗПОВІВ ОЛЕГ, ДРУГ ВОЇНА.

До майстерні Федосєєва привозили ремонтувати парашути, за які ніхто не брався, але він умів їх відновлювати.

“У НЬОГО В МАЙСТЕРНІ В РЕМОНТНОМУ ВЗВОДІ НАРОД ПОСТІЙНО ЮРМИВСЯ. ВІН БУВ НАПРОЧУД КОМУНІКАБЕЛЬНИЙ, ВЕСЕЛИЙ, ДОБРИЙ. ЛЮДИ ТЯГЛИСЯ ДО НЬОГО, ОСОБЛИВО МОЛОДІ СОЛДАТИ. ВАДИМ ВИХОВАВ ДУЖЕ БАГАТЬОХ ОФІЦЕРІВ, ВОНИ ПРИХОДИЛИ ДО НЬОГО ПО ПОРАДУ. ВІН УМІВ ЗНАЙТИ ПІДХІД ДО БУДЬ-КОГО, ТОЖ ЛЮДИНА ДОВІРЯЛА ЙОМУ. АЛЕ ЦЕ ЗОВСІМ НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ВАДИМ БУВ НАДТО М’ЯКИМ. ТАК, ДОБРИЙ, ВЕСЕЛИЙ, АЛЕ ХАРАКТЕР БУВ У НЬОГО СТАЛЕВИЙ… УСІ ЗНАЛИ, ЩО ЯКЩО ЙОМУ ЩОСЬ ДОРУЧИЛИ, ВІН ВИКОНАЄ І ПЕРЕВІРЯТИ ЙОГО НЕ ТРЕБА. ЙОМУ ДАТИ ЗАВДАННЯ НЕ ВСТИГНУТЬ, А В НЬОГО ВЖЕ ВСЕ ГОТОВЕ”, – ЗГАДУЄ ОЛЕКСАНДР.

Давні побратими розповіли, що коли Вадим Федосєєв служив у складі миротворчої місії ООН в Югославії, то потрапив у полон до сербів, де його катували. Сам він про це згадувати не любив.

Крім того, у 2001-му та у 2004 роках Вадим виконував завдання у складі місії ООН у Сьєрра-Леоне.

Протягом військової кар’єри “по миру” Федосєєв змінив багато посад: музикант військового оркестру, старшина підрозділу, старший інструктор-музикант, командир відділення, інструктор з водіння танків і бойових машин, технік – начальник складу, командир взводу – начальник майстерні, старший технік-начальник містечка.

У 2009 році він вийшов на військову пенсію, але залишився працювати в рідній частині. Після початку російської агресії на сході, в березні 2014-го, чоловіка мобілізували. На війну він пішов без вагань – недаремно ж обрав професію захисника Вітчизни.

Його посада в “79-ці” до останнього часу – начальник ремонтної майстерні парашутно-десантного та речового майна ремонтного взводу роти десантного забезпечення.

А вдома вірно чекала кохана дружина Наталя, якій Вадим Вікторович телефонував по кілька разів на день.

“ВІН ПОСТІЙНО ПРО НЕЇ ДБАВ, НЕМОВ І НЕ МИНУЛО БАГАТО РОКІВ, ЯК ПОБРАЛИСЯ. У ВАДИМА ЩЕ БУЛО ТОНКЕ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ. БУВАЄ, ЩЕ В МИРНИЙ ЧАС ЗАСИДИМОСЯ ДЕСЬ, АЛЕ ВІН ЧІТКО У ПЕВНИЙ ЧАС ВСТАЄ КАЖЕ: МОВЛЯВ, УСЕ, ХЛОПЦІ, ПІДУ ДОДОМУ, БО НАТАЛЯ ГРИГОРІВНА СВІТЛО ВИМКНЕ”, – РОЗПОВІДАЄ ОЛЕКСАНДР.

За його словами, Федосєєв також виділявся серед командирів в армії – ніколи не кричав і не лаяв солдатів за помилки. Навпаки, міг підійти і заспокоїти людину, сказати, що з кожним буває таке, що головне – не повторювати цих помилок і все буде добре. До кожного вмів знайти підхід.

12 листопада 2021 року автомобіль, у якому перебували воїни 79 одшбр майстер-сержант Вадим Федосєєв (за кермом) та підполковник Руслан Прусов, під час виконання бойового завдання наїхав на міну поблизу села Нижньотепле на Луганщині. З огляду на те, як розірвало авто, одних шансів вижити у військовослужбовців не було.

Поховали загиблих десантників на Почесному секторі Мішковського кладовища в рідному Миколаєві.

У майстер-сержанта залишилися дружина і дорослий син.

4. Руслан Прусов

44-річний підполковник, начальник повітряно-десантної служби 79 одшбр Руслан Прусов також віддав війську більшу частину життя.

Він народився 2 січня 1977 року в Болграді на Одещині. Там же закінчив школу, був призваний до лав Збройних сил. “Строчку” служив на малій батьківщині.

Син українки й татарина, Руслан мріяв стати офіцером. І здійснив свою мрію. Військову науку опановував в Одеському інституті Сухопутних військ (тепер – Військова академія), також Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського.

Прусов пройшов всі етапи зростання військового: солдат строкової служби, курсант, командир відділення, командир взводу, заступник командира роти, заступник командира аеромобільно-десантного батальйону, командир батальйону, заступник командира бригади – начальник повітряно-десантної служби…

У “79-ці” він служив із 2002 року.

Але офіцер – це не лише освіта. Вроджені лідерські якості Руслана Халіловича відзначають усі, кому випало служити з ним поруч або під його командуванням. “Якщо Халілович поруч – ми себе почуваємо впевненіше”, – зізнаються колишні підлеглі. Одним із таких підлеглих був свого часу і нинішній командувач Десантно-штурмових військ ЗСУ Максим Миргородський “Майк”.

“РУСЛАН ХАЛІЛОВИЧ ЗАВЖДИ ЗАРЯДЖАВ СВОЇМ ОПТИМІЗМОМ. Я ЙОГО НЕ ПАМ’ЯТАЮ БЕЗ УСМІШКИ. ЩО Б НЕ СТАЛОСЯ – ВІН ЗАВЖДИ БУВ УСМІХНЕНИЙ І НА ПОЗИТИВІ. ПОЛАМАВ ПРИ СТРИБКУ З ПАРАШУТОМ НОГУ – “ТА ПОДУМАЄШ, ТАКІ ДРІБНИЦІ!” – ЗГАДУЄ В ІНТЕРВ’Ю “НОВИНАРНІ” НАЧАЛЬНИК УПРАВЛІННЯ ЗВ’ЯЗКІВ З ГРОМАДСЬКІСТЮ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ ПОЛКОВНИК БОГДАН СЕНИК.

За його словами, Прусов за підготовкою був професійним парашутистом. Уже й дружина Альона здійснила кілька стрибків – так він захопив її своєю справою.

“МИ З РУСЛАНОМ ПОЗНАЙОМИЛИСЯ НА ПОЧАТКУ 2012 РОКУ, ПІД ЧАС ПІДГОТОВКИ ДО РОТАЦІЇ В КОСОВІ. З ВЕСНИ 2012-ГО ДО ВЕСНИ 2013-ГО СЛУЖИЛИ РАЗОМ У СКЛАДІ УКРАЇНСЬКОГО МИРОТВОРЧОГО КОНТИНГЕНТУ В КОСОВІ. ВІН БУВ ЗАСТУПНИКОМ КОМАНДИРА КОНТИНГЕНТУ. І ЗАВЖДИ ВСІХ ЗАРЯДЖАВ СВОЇМ ОПТИМІЗМОМ. РОТАЦІЯ ТАМ БУЛА НЕ З НАЙЛЕГШИХ: ПАТРУЛЮВАННЯ, ЗАВОРУШЕННЯ В РАЙОНІ МИТРОВИЦІ ТОЩО. А ДЕ БУЛО НАЙГАРЯЧІШЕ – ТАМ БУВ РУСЛАН ХАЛІЛОВИЧ. ВІН ЗАВЖДИ ВСІХ ЗАСПОКОЮВАВ – І КОМАНДУЮЧИХ, І ПІДЛЕГЛИХ. БУВ ТАКОЮ СТАБІЛІЗУЮЧОЮ ЛАНКОЮ КОНТИНГЕНТУ. В НЬОГО ЗАВЖДИ ДВЕРІ ВІДЧИНЕНІ БУЛИ, І В БУДЬ-ЯКИЙ ЧАС ДНЯ І НОЧІ МОЖНА БУЛО ПРИЙТИ І З ДОПОВІДДЮ, І ЗА ПОРАДОЮ”, – РОЗПОВІДАЄ НИНІШНІЙ РЕЧНИК ГЕНШТАБУ СЕНИК.

За його словами, Прусов був дуже мудрим і завбачливим командиром.

“САМЕ ВІН БУВ ІНІЦІАТОРОМ ТОГО, ЩОБ МИ ТАМ НА ПОЛІГОНАХ МОГЛИ СТРІЛЯТИ ЗІ ЗБРОЇ НАШИХ МІЖНАРОДНИХ ПАРТНЕРІВ – НІМЕЦЬКОГО, АМЕРИКАНСЬКОГО Й ІНШОГО ОЗБРОЄННЯ, УДОСКОНАЛЮВАТИ СВОЇ НАВИЧКИ. І ЦЕ ЗАВЖДИ БУЛО НЕ З ПРИМУСУ, А В ТАКОМУ МОТИВУЮЧОМУ СТИЛІ: “ПАЦАНИ, ВИ Ж ДЕСАНТНИКИ, ВИ МАЄТЕ ВМІТИ!” – КАЖЕ БОДАН СЕНИК.

За його словами, Прусов мав чудове почуття гумору, любив жартувати – і то так, що ображатися на нього було просто неможливо.

“КОЛИ ІНСТРУКТУВАВ ХЛОПЦІВ ПРО ТЕ, ЯК СТРИБАТИ – РОЗПОВІДАВ І ПРО ТЕ, ЯК ТРЕБА ШАПКУ ПРИ СОБІ ТРИМАТИ, ЩОБ У РАЗІ ПОТРЕБИ ВИКОРИСТОВУВАТИ ЇЇ НЕ ЛИШЕ НА ГОЛОВУ… НУ, СПРАВДІ, НЕ ВСІ В ЕКСТРЕМАЛЬНИХ УМОВАХ ПРИСТОСОВАНІ, ВЕСТИБУЛЯРНИЙ АПАРАТ РІЗНИЙ БУВАЄ В ЛЮДЕЙ… АЛЕ ХТОСЬ БИ ІНШИЙ ТАКЕ СКАЗАВ – МОГЛА Б БУТИ ОБРАЗА НА ВСЕ ЖИТТЯ. А НА НЬОГО НІКОЛИ НІХТО НЕ ОБРАЖАВСЯ”, – ПОСМІХАЄТЬСЯ СЕНИК.

“ДАТСЬКИЙ МАРШ” – 25 КМ У ВИКЛАДЦІ НЕ МЕНШЕ 10-12 КІЛОГРАМІВ НА СОБІ. МИ ПІСЛЯ ЦЬОГО МАРШУ НОГУ НЕ МОГЛИ ПІДНЯТИ, ТАК ВАЖКО. АЛЕ РУСЛАН ПОКАЗУВАВ УСІМ ПРИКЛАД”, – РОЗПОВІДАЄ ПОЛКОВНИК ПРО ТРЕНУВАННЯ З ДЕСАНТНИКАМИ МИРОТВОРЧОГО КОНТИНГЕНТУ.

Згадки про офіцера-десантника (тоді ще майора) Руслана Прусова можна знайти у спогадах про бої за Донецький аеропорт взимку 2015 року, записаних журналістом Сергієм Лойком.

“ХТО БУДЕ КОМАНДИРОМ ДРУГОГО БАТАЛЬЙОНУ, ТОДІ ПИТАНЬ НЕ ВИНИКЛО, – ЗГАДУЄ КОЛИШНІЙ КОМАНДИР ВІЙСЬКОВОЇ ЧАСТИНИ ВАЛЕРІЙ КУРАЧ. – РУСЛАН ПРУСОВ ВИЇЖДЖАВ ДО ДОНЕЦЬКОГО АЕРОПОРТУ, СУПРОВОДЖУВАВ КОНВОЇ, ПРАЦЮВАВ З ЛЮДЬМИ ДРУГОГО БАТАЛЬЙОНУ, І БУЛО ПРИЙНЯТО РІШЕННЯ ПРИЗНАЧИТИ ЙОГО КОМАНДИРОМ БАТАЛЬЙОНУ. СПОКІЙНО СПРАВЛЯВСЯ ЗІ СВОЇМИ ОБОВ’ЯЗКАМИ. КОЛИ ВИНИКЛО ПИТАННЯ, ХТО БУДЕ ЗАСТУПНИКОМ КОМАНДИРА БРИГАДИ З ПОВІТРЯНОДЕСАНТНОЇ ПІДГОТОВКИ, ПИТАНЬ НЕ БУЛО. БУВ ПРИЗНАЧЕНИЙ РУСЛАН. БРИГАДА ВИКОНУВАЛА ВСІ ПОСТАВЛЕНІ ЗАВДАННЯ З ПОВІТРЯНО-ДЕСАНТНОЇ ПІДГОТОВКИ ТІЛЬКИ НА “ВІДМІННО”.

“ВІН БУВ ГІПЕРВІДПОВІДАЛЬНИМ ТОВАРИШЕМ, НЕ ЛЮБИВ ПУСТОСЛОВИТИ. ДО НЬОГО МОЖНА БУЛО ДЗВОНИТИ В БУДЬ-ЯКИЙ ЧАС, І ВІН ЗАВЖДИ БУВ ГОТОВИЙ ПРИЙТИ НА ДОПОМОГУ, ВИСЛУХАТИ, ДАТИ ПОРАДУ”, – РОЗПОВІДАЄ ВОЛОНТЕРКА АНТОНІНА СЕЛІНА.

За її словами, Прусов був порядним офіцером і терпіти не міг корупціонерів. А ще дуже любив свою дружину.

“ВІН ЯКОСЬ МЕНІ ЗІЗНАВСЯ: “МЕНІ ТАК ПОЩАСТИЛО З ДРУЖИНОЮ, НОСИВ БИ ЇЇ НА РУКАХ ЦІЛОДОБОВО. КОМУ МЕНІ ДЯКУВАТИ?” ТІЛЬКИ СПРАВЖНІЙ ЧОЛОВІК ЗДАТНИЙ НА ТАКЕ КОХАННЯ”, – ЗГАДУЄ ВОЛОНТЕРКА.

З Альоною Руслан, на той час уже двічі розлучений, познайомилися в Маріуполі. У них було велике кохання. Дуже гармонійна й неймовірно закохана пара, кажуть знайомі. У 2017 році побралися, а невдовзі народилися донечка, яку військовий шалено любив.

“ТЕЩА ЗАХВОРІЛА НА ОНКОЛОГІЮ – ВІН ДУЖЕ ПЕРЕЙМАВСЯ, ПІКЛУВАВСЯ ПРО НЕЇ”, – РОЗПОВІВ ТАКОЖ ПОЛКОВНИК СЕНИК.

Руслан Прусов загинув разом із Вадимом Федосєєвим 12 листопада під час виконання бойового завдання в результаті підриву автомобіля на ворожому невідомому вибуховому пристрої поблизу с. Нижньотеплого на Луганщині.

Водій Федосєєв загинув одразу. Прусов ще кілька хвилин боровся за життя… Але тяжкість поранень не залишала жодних шансів.

Поховали Руслана Халіловича Прусова на Почесному секторі Мішковського кладовища в Миколаєві.

Залишилися дружина і маленька донька, а також дочка від попереднього шлюбу.

“ГОЛОВНЕ, ЩО ПООБІЦЯЛИ ПОБРАТИМИ – ПІДТРИМУВАТИ РОДИНУ ХАЛІЛОВИЧА, ЙОГО ДОЧОК”, – КАЖЕ БОГДАН СЕНИК.

5. Уберт Мрачковський

Старший солдат, снайпер підрозділу 8-го окремого полку спеціального призначення Уберт Мрачковський народився 12 липня 1988 року. Мешкав у Хмельницькому.

У 2006 році був призваний на строкову службу, яку відслужив у 80-му окремому аеромобільному полку (нині – 80-та окрема десантно-штурмова бригада). І вирішив залишитися у війську, підписавши контракт на п’ять років.

У хлопця рано померла мати, тож виховувала його тітка.

“Я ЙОГО В АРМІЮ ВІДПРАВЛЯЛА, НА ПРИСЯЗІ В НЬОГО БУЛА. КОЛИ ВІН ПІШОВ В КОНТРАКТНУ СЛУЖБУ, Я ПРИЇЖДЖАЛА ДО ЛЬВОВА, ВІН В ДЕСАНТНИКАХ СЛУЖИВ. А ПОТІМ ВИРІШИВ ПЕРЕЇХАТИ В ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ, ПЕРЕВЕСТИСЯ У 8-Й ПОЛК. ТАК ВІН ПЕРЕКВАЛІФІКУВАВСЯ НА СНАЙПЕРА. БУВ У МАРІУПОЛІ, ДОНЕЦЬКУ, ЛУГАНСЬКУ”, — РОЗПОВІДАЄ ЖІНКА.

Коли розпочалася російська агресія на сході, Уберт пішов на фронт добровольцем. Брав участь в боях за Савур-Могилу в складі 51-ї окремої механізованої бригади, був поранений.

Повернувшись у стрій після лікування (на цей раз – у 128-му десантно-штурмову бригаду), брав участь у боях за Дебальцеве.

Тоді, затягуючи пораненого побратима на БТР, отримав своє найсерйозніше поранення (загалом їх було кілька): ворожий ручний протитанковий гранатомет поцілив у броню машини, й осколок розірвав легеню бійця.

У 2015 році Мрачковський прийшов до 3-го окремого полку спецпризначення. Там у 2016-му підписав контракт. Через рік перевівся у 8 опсп на посаду старшого розвідника-снайпера. І був одним із найкращих у своїй справі.

Уберт наголошував, що справжній снайпер “повинен бути спокійним, витривалим і хитрим”.

“МОЖЕ, ЦЕ ЕГОЇСТИЧНО, АЛЕ КОЖЕН ПОСТРІЛ Я НЕ БЕРУ ДО СЕРЦЯ. ЦЕ ЛИШЕ ЦІЛЬ”, – КАЗАВ УБЕРТ ПРО ЗНИЩЕННЯ ВОРОГІВ, ПОЯСНЮЮЧИ, ЩО У ХЛОПЦІВ, ЯКІ СИЛЬНО ПЕРЕЙМАЛИСЯ, ПОТІМ НЕ ВИТРИМУЄ ПСИХІКА.

“Я БУВ У РІЗНИХ РОДАХ ВІЙСЬК, АЛЕ ССО – ЦЕ МАЛЕНЬКИЙ СКАЛЬПЕЛЬ. ЯКЩО НИМ ВМІЛО ПРАЦЮВАТИ, ТО МОЖНА ВИКОНУВАТИ НЕЙМОВІРНІ ЗАВДАННЯ”, – ДОДАВАВ СНАЙПЕР.

“ЦЕ БУЛА ЛЮДИНА-ПОЗИТИВ. ВІН НІКОЛИ НЕ ВТРАЧАВ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ. ЗАВЖДИ БУВ З ГВИНТІВКОЮ, ЗАРЯДЖАВ ЕМОЦІЙНО, ПІДІЙМАВ БОЙОВИЙ ДУХ. ВІН ЗНАВ, ЩО РОБИТЬ, БУВ ФАНАТОМ СВОЄЇ СЛУЖБИ”, – РОЗПОВІДАЄ ПРО ТОВАРИША ПО 51 ОМБР ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЕЦЬ АРТЕМ КОМІСАРЧУК.

За словами Артема, тоді, у 2014-му, Уберта як воїна з професійним досвідом одразу поставили старшим групи.

“ВІН БУВ ЛЮДИНОЮ, НА ЯКУ ДИВИШСЯ І РОЗУМІЄШ, ЩО ЦЕ ПРОФЕСІОНАЛ СВОЄЇ СПРАВИ. КОЛИ Я ГОРТАВ НОВИНИ І ПОБАЧИВ ЙОГО ФОТОГРАФІЮ, ТО ПОДУМАВ, ЩО ЦЕ ЯКИЙСЬ НЕВДАЛИЙ ЖАРТ”, – ЗІЗНАЄТЬСЯ ПОБРАТИМ.

Один із найкращих снайперів ССО загинув 19 листопада в районі Причепилівки на Луганщині: куля влучила йому в голову. Очевидно, за талановитим “колегою”, який завдав немало прикрощів окупантам, давно полював ворожий снайпер.

Указом президента України від 21 листопада 2021 року Уберт Мрачковський посмертно нагороджений орденом “За мужність” II ступеня. Орден “За мужність” ІІІ ступеня він отримав ще в листопаді 2015 року.

Поховали бійця у Хмельницькому.

Залишилися тітка, дружина і двоє дітей.

6. Алі Алхаслі “Воїн”

Алі Наіб Алхаслі народився 22 січня 1992 року в столиці Азербайджану – Баку. В Україну приїхав кілька років тому – в Харків, де активно розвивається панкратіон. Цим стародавнім олімпійським видом єдиноборств Алі Алхаслі не просто захоплювався, як багатьма іншими видами бойових мистецтв, а займався професійно. На рингу виступав у трусах із написом українською “Воїн”. Такий позивний згодом отримав і у війську.

У Харкові він знайшов дружину, мріяв створити секцію панкратіону й тренувати молодь. Але у 2018 році несподівано для друзів та рідних підписав контракт на службу в Збройних силах України і пішов на фронт.

Старший солдат, старший оператор 2-го протитанкового відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки мотопіхотного батальйону 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи.

Побратим на псевдо “Апачі” каже, що Алі вважав Росію спільним ворогом як для України, так і для Азербайджану. А факт втручання РФ у вірмено-азербайджанський конфлікт у Нагірному Карабасі 2020 року зайвий раз підтвердив правильність його позиції.

Як професійний спортсмен Алі багато подорожував і опанував кілька іноземних мов. Тож коли приїхав в Україну, вважав за належне вивчати державну мову своєї нової країни.

“НАВІТЬ КОЛИ ПОТРІБНО БУЛО ЗАПОВНИТИ ЯКІЙСЬ ДОКУМЕНТИ, АЛІ ЗАВЖДИ ВІДМОВЛЯВСЯ ВІД ЗАПРОПОНОВАНОЇ ДОПОМОГИ. ВИТРАЧАВ НА ЦЕ У ТРИ РАЗИ БІЛЬШЕ ЧАСУ, НІЖ БУДЬ-ХТО З НАС, АЛЕ ЗАПОВНЮВАВ САМ”, − РОЗПОВІВ “АРМІЇ ІNFORM” МАЙОР ВОЛОДИМИР КУЧЕР, ЗАСТУПНИК КОМАНДИРА БАТАЛЬЙОНУ З МПЗ В ОДНОМУ З ПІДРОЗДІЛІВ, ДЕ СЛУЖИВ АЛХАСЛІ.

“ВІН БУВ ВЗІРЦЕМ НА СПОРТИВНОМУ МАЙДАНЧИКУ, ДЕ ПОСТІЙНО ПІДТРИМУВАВ ФІЗИЧНУ ФОРМУ; СПРАВЖНІМ ФАХІВЦЕМ У ПОВОДЖЕННІ ЗІ ШТАТНОЮ ЗБРОЄЮ ТА ІНШИМ ОЗБРОЄННЯМ, АДЖЕ ЗНАВ, ЩО ЦІ ВМІННЯ МОЖУТЬ ЗНАДОБИТИСЬ У БУДЬ-ЯКИЙ МОМЕНТ… АЛЕ ВІЙНА НЕ ЗРОБИЛА ЙОГО ЖОРСТКИМ – ІЗ ВЛАСТИВОЮ ЙОГО НАЦІЇ ГОСТИННІСТЮ ВІН ПОСТІЙНО НАМАГАВСЯ ВСІХ НАГОДУВАТИ ТА ДІЛИВСЯ ОСТАННІМ”, – РОЗПОВІВ ПОБРАТИМ ІЗ ПОЗИВНИМ “ШЕЛАР”.

Усі, хто служив з Алі або близько знав його в цивільному житті, розповідають про азербайджанського воїна ЗСУ як про дуже доброго, відкритого і щирого чоловіка.

“АЛІ БУВ СПОРТСМЕНОМ, НІКОЛИ НЕ КУРИВ, НЕ ПИВ. Я ЗАВЖДИ МІГ РОЗРАХОВУВАТИ НА ЙОГО ДОПОМОГУ. ЖИЛИ У НАМЕТІ, БЛІНДАЖАХ РАЗОМ. ВІН ЛЮБИВ ГОТУВАТИ, ПОСТІЙНО ВСІХ ПРИГОЩАВ, ГОТУВАВ ШАШЛИКИ, МАРИНОВАНІ ГРИБИ. НА РИБОЛОВЛЮ РАЗОМ ЇЗДИЛИ… ВІН БУВ ВЕСЕЛИМ, РОЗУМІЛИ ОДНЕ ОДНОГО З НАПІВСЛОВА. НІКОЛИ ЙОГО НЕ ЗАБУДУ”, – РОЗПОВІВ ТОВАРИШ ПО СЛУЖБІ З ПОЗИВНИМ “ШЕВА”, ЯКИЙ СЛУЖИВ З АЛХАСЛІ ДВА РОКИ.

26 листопада близько 16:00 Алі перебував на бойовому чергуванні поблизу Новомихайлівки Мар’їнського району Донецької області, коли в нього поцілив ворожий снайпер.

“СПРАЦЮВАЛА СНАЙПЕРСЬКА ПАРА. ВІН ОТРИМАВ ДВІ КУЛІ, ОДНЕ З ПОРАНЕНЬ БУЛО НЕСУМІСНЕ ІЗ ЖИТТЯМ — СНАЙПЕР ПОЦІЛИВ У СПИНУ НИЖЧЕ БРОНЕЖИЛЕТУ, ІНША КУЛЯ БУЛА В НОГУ. СНАЙПЕРИ ЗАСТОСУВАЛИ ТАКТИКУ ПОРАНИТИ ЛЮДИНУ, А ПОТІМ ЇЇ ДОБИТИ. ЦЕ БУЛА НЕ МИТТЄВА СМЕРТЬ, ВІН ПОМЕР ЗА 20 ХВИЛИН НА ШЛЯХУ ДО МЕДПУНКТУ”, — РОЗПОВІВ ОДИН ІЗ КОМАНДИРІВ З ПОЗИВНИМ “КЕП”.

Поховали Алі Наіба Алхаслі за мусульманським звичаєм на Алеї слави у Харкові. Залишилися мати і молодший брат в Азербайджані та дружина в Харкові.