Жінка домоглася того, що їй сказали імена вбивць сина
Сталіна і Віктор Чубенко поховали свого 16-річного сина Степана ще 8 листопада 2014 року. Історію сильної матері, яка протягом 100 днів шукала зниклого сина по обидві сторони війни, сама була присутня при ексгумації його тіла, і все-таки дізналася імена тих, хто знущався над ним і потім убив, опублікував ресурс “Повернись живим” у Facebook, – пише РБК-Україна
Степана, 16-річного голкіпера місцевої футбольної команди “Авангард”, бойовики батальйону “Керч” так званої “ДНР” жорстоко вбили ще в липні, але тіло хлопця знайшли лише восени.
Сталіна особисто займалася пошуками сина, їздила на окуповану територію і була присутня на ексгумації. Вона, “мама-сталь”, зробила неможливе: домоглася, щоб Степана шукали по обидві сторони війни, дізналася імена тих, хто знущався над ним, а потім по-звірячому вбив.
Сталіна народилася в Магадані, СРСР. З чоловіком Віктором познайомилася в Слов’янську в 1992 році, коли приїхала погостювати до подруги. Вийшла заміж і залишилася жити на батьківщині чоловіка.
Унікальне ім’я їй подарував тато, який жив у Росії і помер кілька місяців тому.
“Напишуть на паркані: “Катя – дура”, і незрозуміло, яка Катя. А ось напишуть: “Сталіна – дура”, і відразу зрозуміло, яка. Так що живи і веди себе так, щоб ніхто про тебе дурниць не писав на паркані”, – радив батько Сталіні.
Близькі так і кажуть їй : “Мамо, ти – сталь”.
У шлюбі з Віктором у них народилося двоє дітей. Степан – молодший син до 16 років встигав все: футбол, театральний гурток, греко-римська боротьба, КВК, навчання, друзі, монтаж відео, допомога місцевому дитячому будинку. Він виріс на Донбасі в російськомовній родині, але народився вже в незалежній Україні і останнім часом часто говорив: “Я – Стьопа, я – українець”.
Коли в Краматорськ навесні 2014-го зайшли бойовики і проголосили “ДНР”, Степан разом з друзями – футбольними фанатами почали “партизанити”. Вони зривали прапори сепаратистів, роздавали патріотичні листівки, писали “Краматорськ – це Україна” і пробиралися до військових на блокпости неподалік, щоб принести воду і їжу.
Степан ходив по вулицях окупованого Краматорська в толстовці з написом “Слава Україні!”. Пізніше хлопець вирішив поїхати у Київ, батьки підтримали рішення Степана, бо місцеві сепаратисти вже почали показувати на нього пальцем.
Через кілька тижнів після звільнення рідного міста Степан вирішив повернутися в Краматорськ. Сів у поїзд через Донецьк та селище Горбачево-Михайлівка, де потім зник. Батькам про поїздку нічого не сказав – хотів зробити сюрприз.
Коли батьки хопилися – було вже пізно. Вони стали розшукувати його по обидві сторони окупації. 24 липня 2014 року їм подзвонили і сказали, що Стьопу заарештували в “ДНР”.
“Нам зателефонували 24 липня. Сказали, що заарештували сина пару днів назад. Чоловік представився ополченцем. Я запитала, за що затримали сина, – мені не відповіли”, – розповідає Сталіна.
Забирати хлопця з-під арешту в Донецьк поїхали мама і тітка – вони все ще вірили, що Степан живий.
Спочатку було неясно, де саме його заарештували і за що, тому ми, в першу чергу, поїхали в Донецьк. Там дивом проникли в будівлю колишньої СБУ, таким же дивом і завдяки тому, що у жінки російське громадянство, вийшли на командира бойовиків Захарченко.
“Мене посилали з одного кабінету в інший, то до одного, то до іншого. Захарченко особисто дав розпорядження знайти Степана. А потім з’ясувалося, що після арешту його перевезли в район селища Горбачево-Михайлівка”, — говорить Сталіна.
Вона ходила по нестерпній спеці з його фотографією в руках, стукалася у двори в Горбачево-Михайлівці і питала, чи не бачив хто-небудь її хлопчика. У перший приїзд на блокпост біля селища сепаратисти заявили мамі, що про 16-річного школяра Чубенко нічого не знають. З третьої спроби люди зі зброєю, під тиском своїх ватажків, все-таки зізналися, що заарештували Степу з-за жовто-блакитної стрічки на рюкзаку і шарф ФК “Карпати”.
Жінці сказали, що сина після арешту відправили нібито копати окопи. Далі, за словами бойовиків, його планували відпустити, але під час чергового обстрілу Стьопа скористався ситуацією і втік у невідомому напрямку, більше його не бачили.
Десь через півтора місяця пошуків один з найманців, свідок трагедії, вирішив очистити совість і добровільно зізнався: “Ніякої втечі не було. Хлопця вбили. Де тіло, не скажу – цього просто ніхто не знає”.
Після того, як бойовики “ДНР” проговорилися, що хлопця вбили незабаром після затримання, батьки Степана в буквальному сенсі перерили все навколо злощасного блокпоста. Тіло хлопця знайшли самі бойовики – восени один з найманців погодився показати, де його товариші зробили поховання.
Сталіні Чубенко зателефонували з Донецька в перших числах жовтня, повідомили, що будуть проводити ексгумацію і скажуть, коли можна буде приїхати за тілом. “Мама-сталь” відповіла, що забере сина особисто і тут же виїхала на блокпост.
“Степана дуже жорстоко вбили. Він точно не міг заслужити таке: руки, замотані за спиною скотчем, вибиті зуби, множинні каліцтва і кульові поранення… Всього вистрілили п’ять разів. В голову. Перед тим, як стріляти, обличчя закрили футболкою – мабуть, не могли дивитися йому в очі. А ще зняли кросівки – потім ми помітили їх на фотографії одного з вже вбитих бойовиків. У мене була очна ставка з одним із свідків. Він попросив вибачення, що не втрутився і не врятував Степана, а ще сказав: “Ваш хлопець дуже добре тримався. Він не плакав і не просив про помилування”, — говорить Сталіна Чубенко.
Свідок не знав імен вбивць, але знав їх позивні: “Керч”, “Жора” та “Буба”. Всі троє – бійці батальйону “Керч” так званої “ДНР”. Справжні імена тих, хто стріляв у сина встановили самі – моніторили ЗМІ бойовиків, відстежували соцмережі, розмовляли з місцевими жителями.
Вбивцями Степана Чубенко виявилися Вадим Погодін, Юрій Москальов, і Максим Сухомлинов. У листопаді 2017-го в Україні їх заочно засудили до довічного ув’язнення. За даними українських силовиків, зараз всі троє бойовиків знаходяться на території РФ.
