Засуджений до 6 років ув’язнення захисник ДАП – про дідуся, який врятував йому життя на Майдані, першу ротацію в аеропорт через блокпост бойовиків, охорону Мотороли, “дикий, собачий холод”, про кримінальні провадження та російський прапорець у машині депутата.
Наразі у справі Бізона, якого засудили, зокрема, за участь у масових заворушеннях, вже є вирок. Однак триває розгляд апеляції захисту. Чи дійсно він винний, чи потрібно залишити вирок у силі, скасувати його або ж переглянути справу, вирішити може виключно суд. Ми ж, своєю чергою, героя цього матеріалу жодним чином не виправдовуємо і не звинувачуємо – лише даємо добровольцю можливість розповісти про свій шлях та рішення, ухвалені на цьому шляху. Як на війні, так і у мирному житті, пише Цензор.нет.
“Я ВИРІШИВ СЕБЕ ПІДІРВАТИ. АЖ РАПТОМ МЕНЕ СХОПИВ ДІДУСЬ РОКІВ 70”
Я з Миколаєва. Працював у економічній сфері, був продажником, також до Революції Гідності працював у банку, був начальником відділення.
Але займатися цим я почав випадково. Після школи я вирішив пов’язати своє життя з IT, планував стати програмістом… Але все склалося не так, як я мріяв – вступні іспити я завалив, на бюджет не потрапив. Втрачати рік життя не хотілося, тому я пішов учитися на “біржову діяльність”. І не шкодував потім, що обставини склалися саме так.
Строкову службу я не проходив – через серйозні проблеми із зором я виявився просто непридатним для військової служби. Але з 14 років я вважаю себе українським націоналістом. Я завжди вірив, що рано чи пізно ми зможемо змінити цю країну. І підозрював, що робити це доведеться, імовірно, зі зброєю у руках… Тому я проходив різноманітні вишкільні табори, вірив, що мені знадобляться такі знання.
Коли студенти, ліберали і ліберальні, на мою думку, журналісти розпочали у центрі Києва акції на підтримку євроінтеграції, серйозно я до цього не ставився. Але згодом ситуація різко змінилася.
Переламним моментом для мене особисто стало навіть не 1 грудня, а штурм барикади на вулиці Лютеранській також у грудні, пізніше … Коли тобою проламують твою власну барикаду, коли виходить “Беркут” пліч-о-пліч із “тітушками” і починає просто забивати людей – ти зненацька розумієш, що так просто все це вже не закінчиться.
Майдан дуже сильно об’єднав українську націю. Сталося те, що до цього побачити неможливо було. Звичайний дядько зі Львова, який не належить до якоїсь організації, якого просто все це задовбало, і тому він приїхав на Майдан, б’ється з “Беркутом” пліч-о-пліч із таким самим звичайним дядьком з Донбасу. Один говорить українською мовою, інший – російською. Але для них це не має жодного значення. Аби лише стояв Майдан – Майдан, який стоїть не “за” щось… Який стоїть “проти”.
Добре пам’ятаю, як 18 лютого, після Мирного наступу, ми “тактично відступали” назад на Майдан. Я перечепився через купу каміння, впав на живіт, намагався перевернутися та підвестися… Але я був у старому, дуже важкому бронежилеті. І просто по мені вже бігли люди, а по проїжджій частині – вже бігли до нас мусора. Із собою у мене був саморобний вибуховий пристрій, зроблений, наскільки я зрозумів, на основі петарди. Можливо, наївно було думати, що він спрацює належним чином – але у той момент я вирішив себе підірвати та почав пхати цей пристрій під бронежилет… Аж раптом мене схопив за шкірку дідусь років 70, підняв, просто як пушинку. “Внучок, ти що робиш?! Тобі ще жити й жити…” – каже, і дає пінка під дупу. І, безглуздо розмахуючи руками, я “тактично відступаю” далі…
“НА ЧОТИРЬОХ У НАС БУВ ОДИН АВТОМАТ І КУЛЕМЕТ ДЕГТЯРЬОВА”
Після Майдану я чимало часу провів у лікарнях – мав проблеми із легенями та пахову грижу, яка, відверто кажучи, теж була безпосереднім наслідком Майдану…
На фронт я зміг вирушити лише восени 2014 року, і зробив це у складі “Карпатської Січі”. Перша наша ротація була у Піски, що біля Донецького аеропорту.
Мама моя думала, що я працюю у Києві. Я не хотів її травмувати та казати, що поїхав на війну – хоча у неї, звичайно, були певні підозри. Якось я зателефонував їй вдень – затишшя ж! Не стріляють. І я сиджу, розповідаю мамі, як у Києві класно, яка “тут” осінь… Аж раптом: “Ляп!” Лягає метрах у 30 від мене. Ляп, ляп, ляп, бах, бах, бах! Хтось біжить повз та кричить мені: “Б….ь, ніби танки йдуть, закінчуй базарити!” Я кинув трубку…
Танків не було. Але коли я мамі передзвонив, вона одразу запитала мене:
-Ну, що ти там? У якому Києві, на якій роботі?.. Ти хоч у армії?..
-Ні, мам. Я у добровольчому батальйоні…
Після ротації з Пісків нас хотіли відвезти на базу, але ми дуже не хотіли цього. Тоді мене, мого побратима Равлика, і ще двох дідів (реально дідів за віком!), закинули на нову позицію за Пісками.
На той момент надійшла інформація, що до нас, у тил Пісків, зайшло невелике угруповання сєпарів. На той момент Республіка Міст прикривала дорогу, а нашим завданням було прикривати підхід до Пісків з тилу під іншим невеликим мостиком. Також ми частково прикривали “дорогу життя”, дорогу на Донецький аеропорт.
Ту позицію ми назвали “Камікадзе”. У випадку, якби по ввіреному нам містку пішла важка техніка, ми мали б підірвати його – міст вже був замінований. Але робив це непрофесійний мінер, там хаотично були накидані мішки з пластидом. Метрах у 15 від моста стояв акумулятор та два проводи. Людина, якій довелося б підривати міст, не залишилася б живою.
На чотирьох у нас був один автомат 5.45, одна РПГ та кулемет Дегтярьова 47 року випуску. Ми розуміли, що якщо нам доведеться прийняти бій – нам кінець. Але той сєпарський загін тоді розчинився у повітрі, і так Піски ніхто й не штурмував…
“НАША РОТАЦІЯ У ДАП БУЛА ПЕРШОЮ, ЩО ПРОХОДИЛА ЧЕРЕЗ БЛОКПОСТ СЄПАРІВ”
Донецький аеропорт знаходився неподалік від Пісків, які теж добряче крили. Однак я розумів, що ДАП при цьому знаходиться у повному оточенні, усвідомлював, що там зовсім інші бойові умови… І дуже туди хотів. Але можливості потрапити туди у мене не було. Та згодом ця можливість з’явилася – взимку 2014 року, коли там мінялися дві бригади і не вистачало людей.
Спочатку ми готувалися їхати на метеостанцію, але о другій ночі командир “Карпатської Січі” раптом сказав нам: “Хлопці, є можливість поїхати у термінал. Поїдете?” Так! Ура! Клас!..
Наша ротація була першою, яка за умовами цих так званих мирних недоперемовин проходила через блокпост сєпарів. Перед тим, як вирушити у аеропорт, ми довго стояли у Тоненькому, тому що надходили зовсім різні директиви. Спочатку нам сказали, що ми поїдемо з повним боєкомплектом. Потім – що їдемо з одним магазином на автоматі. Потім нам повідомили, що ми їдемо взагалі без БК, після чого почалася буча. Хлопці позістрибували з машин і сказали: “Без БК самі їдьте…” У результаті було ухвалено остаточне рішення: їхати з одним повним магазином, але у розгрузці.
Так, було стрьомно, було не собі. І було соромно: адже ти їдеш через територію ворога, і ворог буде тебе обшукувати. Однак було і розуміння того, що хлопців, які сидять на летовищі, потрібно міняти, що вони не винні у тому, що наша влада – дебіли, які домовилися про такі умови. На той час я думав, що це повне дно. Хоча нещодавно зрозумів, що є куди рухатися і далі…
Неподалік від авдіївського мосту, коли ми вже проїхали блокпост, до нас під’їхав Моторола. З ним приїхала його команда, приїхав БТР з охороною та журналісти, здається, “Раша тудей”. Охорона – а це була саме особиста охорона Мотороли – пафосно стояла на БТР, кожен з охоронців намагався тримати свій сектор. Екіпірування на кожному з цих хлопців було на декілька тисяч доларів.
Ми вилізли з КамАЗів. З передового сєпарського блокпосту вибігли орки – чумазі чуваки з перегаром. Нас обшукали, причому мене особисто обшукував Моторола – гопник з району у кепочці, метр з чимось зростом… Конфліктів під час обшуку не було, але проходило все і не мовчки. Москальські журналісти намагалися взяти у когось коментар: “Зачем вы туда едете?” Сєпари намагалися нас спровокувати: “Новое мясо, новые “двухсотые” едут”. Але всі наші стримувалися, всі розуміли, що не потрібно на це вестися, що не можна зривати ротацію. Тому поводили себе адекватно.
Після цього у наші КамАЗи сіли сєпарські водії, і ми поїхали через територію Донецька в аеропорт.
Згадаю ще у кількох словах про особисту охорону Мотороли. Чуваки ці були схожі на професіоналів, були чудово упаковані і, на перший погляд, професійно крили свої сектори. Але коли колона поїхала, коли БТР почав стартувати та смикнувся, у одного з них просто з рук випав автомат. Вони всі почали стукати по броні, щоб достукатися до мехвода – аби той зупинив машину. Колона весь цей час рухалася і проїхала вже метрів 100, перш ніж їм вдалося домогтися свого. Колона зупинилася. Чувак не зістрибнув, а реально впав з цього БТР і побіг за своїм автоматиком. Схопив його, біжить назад, намагається залізти назад на БТР… Ще двоє дебілів йому у цьому допомагають… Вони затягують його на БТР, пафосно сідають, знову криючи свої сектори, і колона їде далі.
Водії знову мінялися чи то біля “Метро”, чи то біля “Епіцентру” – біля торговельного центру, а якого саме – вже не пригадаю. Сєпарські водії вилізли з машин, за кермо знову сіли наші, і ми поїхали до терміналу. У час, коли водії мінялися, один з охоронців Мотороли знову відзначився – вирішив крити свій сектор у 15 метрах від бетонної стіні, повернувшись обличчям до неї. Але робив він це пафосно. З відчуттям виконаного обов’язку.
“ВИ У ДОНЕЦЬКУ – ДЗВОНІТЬ У ДОНЕЦЬК”
Коли ми вже під’їжджали до терміналу – нас обстріляли. Ми швидко почали вивантажуватися. Яким було перше враження? Я дивлюся – а від споруди нового терміналу залишився лише каркас… “Бляха, і тут я проведу декілька найближчих тижнів!” Я розумів, куди їхав. Але не знав, що це буде аж настільки жорстко.
Коли ми приїхали був вже вечір. Нас із Музикантом поставили на позицію із романтичною назвою “Ромео”. У вантажному терміналі це була перша позиція з боку орків. Нашим завданням було прикривати лівий кут терміналу, там було кілька дірок, через які уроди лізли і намагалися штурмувати нас. Вже після перших боїв ми зрозуміли чому цей напрямок був такий важливий.
Оселилися ми у приміщенні бойлерної. З одного боку від вулиці, а з іншого боку від основного приміщення терміналу нас відділяли картонні стіни. Вони не захищали від холоду, і інколи через ці стіни до нас залітали уламки або кулі. У приміщенні були спальні місця, великий стіл біля Стіни Пам’яті, а у торці столу стояло офігенне велике крісло. Коли ми тільки приїхали та розселилися, я сів у це крісло і закурив – типу, життя вдалося! Аж раптом командир оборони, Душман з 11 батальйону, дивиться на мене: “Ти там обережніше сиди. Тут позавчора хлопця пристрелили через стінку”… Я, звісно, не пересів (сміється). Але вже не так раму розкладав…
Аеропорт асоціюється у мене з диким, собачим холодом. Тому що тоді були великі морози, до -30. І поки на вулиці було -30 – у нас у приміщенні було -25, -20. Якщо ти бєрці не засунув у спальник або ще кудись, то, оскільки вони майже завжди мокрі – волога у бєрцях миттю перетвориться на лід. Це дуже неприємне відчуття: коли ти вдягаєш взуття, а воно на тобі розмерзається.
Ти розумієш, що ти у повному оточенні, що можеш розраховувати тільки на себе і на тих, хто поряд. Такої атмосфери побратимства, як була у ДАП, коли ліві люди стають тобі найближчими, тому що розраховувати ви можете лише один на одного – я не зустрічав більше ніде на війні. Ця атмосфера класно передана у фільмі “Кіборги”, мені реально зайшло… Сподобалося, що у цьому фільмі немає ура-патріотизму, ура-героїзму.
Багато було у ДАП і веселих моментів. Наприклад, якось ми намагалися замовити піцу з Донецька. Затримувався конвой, який, знову ж таки, мав іти за мінськими перемовинами. Ми вже третій день сиділи без їжі та другий день – без води. Ми топили сніг, який забирали з нейтралки, зливали воду з пожежної каналізації. Вона була жовтою навіть після очищення. У один з таких вечорів ми сиділи і говорили про їжу, про те, хто б що зараз з’їв… І Музикант, мій побратим з “Карпатської Січі”, який сам донецький (від ДАП до місця, де він жив у Донецьку, їхати було 15 хвилин), раптом каже: “Пацани, а давайте замовимо піцу!”
… Давайте!
Було нас у аеропорту, здається, 98. І ми замовили піцу на 98 осіб. Оператор здавався задоволеним:
-А куда вам везти?
-Донецкий аэропорт, новый терминал.
У відповідь ми почули мати. І піцу нам так і не привезли (сміється).
Ще ми дзвонили у поліцію… Коли починався штурм, або принаймні починали активно стріляти – всі приєднувалися до оборони, бігли до тих, хто у цей момент знаходився на позиціях. Тому коли якось вдень ситуація вкотре загострилася, ми з Музикантом підійшли до Душмана і запитали його: “Що нам робити?” А він каже: “Викликайте поліцію”. Ок! Музикант і справді подзвонив 102, але потрапив в українське Селідове:
-Дівчино, по нас стріляють! – повідомив він. – Що нам робити?
-Де ви знаходитеся?
-Донецький аеропорт, новий термінал.
Хвилинна пауза. Оператор намагається перетравити інформацію. Потім каже:
-То ви у Донецьку. Дзвоніть у Донецьк…
Музикант відповідає їй, що у Донецьк ми вже телефонували, але там ніхто не відповідає.
-А що ви робите у Донецькому аеропорту? – зненацька цікавиться жіночий голос. – Адже там бойові дії…
-Так нас тут ціла рота. Почали стріляти, ми запитали у ротного що нам робити, і він сказав зателефонувати у поліцію. Допоможіть нам!
Вона скинула виклик.
Є на війні такий забобон, що не можна казати “останній”, треба казати “крайній”. Але коли напередодні ротації ми з Музикантом ішли на позицію, він сказав мені, що це “останній раз”. Прохід обстрілювався, і Музикант побіг уперед, а я побіг за ним. Темно було – зима, пів на шосту ранку. На дорозі були вкриті льодом калюжі. Я став на лід, підсковзнувся і впав. І коли падав – краєм ока помітив, як три кулі, бронебійно-запальні, 12.7, пройшли у районі моєї недолугої голови. Пощастило…
Потім ми дійшли до позиції, відстрілялися, все заспокоїлося, все вже було нормально. Я поматюкався на Музиканта за те, що він сказав слово “останній”. Почало світати. Я сів на своє улюблене місце, у крісло, яке я притягнув на позицію – голова висовується над мішками, видно нейтралку, видно старий термінал, де сидять сєпари, можна закинути ноги на мішки і покурити… Тож я сидів і курив. Залишалося хвилин 15 до нашого виходу з позиції, і тут краєм ока я побачив, як летить щось червоне, і почув шипіння. РПГ. Спрацювали рефлекси – і ось я вже стою на коліні пригнувшись, за барикадою, і у мене страшенно дзвенить у вухах. Коли контузія – декілька секунд все бачиш ніби у сповільненій зйомці. І у цій сповільненій зйомці я бачив, як туди, де я щойно сидів, прилітали уламки. Врятували рефлекси. Потім знову почався обстріл.
Для того, щоб відстрілюватися, в аеропорту потрібно було вилазити за барикади. Це ще один момент, з яким я стикався тільки на летовищі. Це реальна лотерея. Пощастить або не пощастить. Свистять кулі, ти піднімаєшся… і зовсім не зрозуміло, чим це закінчиться.
“ПРАВИЙ СЕКТОР! ЦЕ ЛЮСТРАЦІЯ!”
Після ДАП я ще деякий час воював у Пісках, потім побув у Києві і знову повернувся на фронт. Незабаром опинився разом із Міфом, Василем Сліпаком, на базі підрозділу “Одін” в Урзуфі. Була надія повернутися на фронт вже із цими хлопцями – але мені подзвонили знайомі і сказали, що мене будуть брати… Для мене це стало “сюрпризом”.
Суди тривають досі.
Моя справа складається наразі з двох частин. Шість років я вже отримав – за акцію 31 серпня 2015 року біля Верховної Ради. Засудили мене за “активну участь у масових заворушеннях”. Хоча спочатку звинувачували в організації цих заворушень. Зараз триває розгляд апеляції.
Звинуватили мене за показаннями одного з колишніх співробітників батальйону “Київ-2”, якому я нібито завдав тілесні ушкодження – хоча вони так і не були підтверджені хоч якимись доказами. Все – лише з його слів. І вже роки три як він зник з моєї справи, він не приїжджає за викликами суду. Також у справі відео, за яким не було проведено жодної експертизи, навіть експертизи опізнання. На цьому відео у людину, схожу на мене, прилітає порожня пластикова пляшка з натовпу поліцейських, і людина кидає цю порожню пластикову пляшку назад. А потім ця людина, схожа на мене, бере “вудку” від прапору, яка лежить на землі, і навіть не б’є поліцейських – а просто тицяє у них для того, щоб вони не підходили ближче. За це я наразі отримую 6 років в’язниці. Активна участь у масових заворушеннях, побиття поліцейського, злісна непокора.
…Скажу так: якби тоді я знав, чим усе закінчиться, я все одно пішов би до Верховної Ради. Бо це була принципова акція, це була моя принципова позиція. Тоді українська влада вперше намагалася злити Донбас і надати йому особливий статус. Сотні бійців, ветеранів, волонтерів вийшли – щоб сказати, що ми проти цього. Ми проти фактичної капітуляції перед ворогом.
Друга частина моєї справи – це так зване “викрадення” Чмиря. Сергій Чмирь – це миколаївський депутат, наразі заступник голови фракції “Батьківщини” у облраді. Раніше він був нардепом від ПСПУ, тобто від блоку неадекватної Вітренко. Це місцевий царьок, корупціонер, і… сєпар. Навіть на мої суди вже у 2016 році він приїзжав із прапорцем Росії у машині – поки активісти, які приїжджали до мене на суди, його ледь не побили і машину ледь не перевернули. Після того інциденту на наступному суді він влаштував цирк: привіз усіх свідків по моїх справі, які за сумісництвом є його працівниками. І він сам був з жовто-блакитною стрічкою, і вони усі, 30 рил, також із жовто-блакитними стрічками. Партія сказала: “Надо…”
Чув, що Чмирь причетний до зґвалтування. Чув, що вже коли мене осудили, вони з сином стріляли з травматів у селян, які збирали сухостій біля дороги, чув, що він побив голову РДА на Миколаївщині. П’яний, на камеру, він намагався дати патрульним 1000 грн хабаря – його зупинили, коли він був за кермом, про це дуже багато писали. У людини зараз щонайменше три кримінальні справи, одна з яких – за розтрату коштів. За рахунок держави він засівав особисті поля. Це одіозна особистість у регіоні. Чому ми його “викрали”? Викрадати його ніхто не хотів… Все сталося у грудні 2015 року, я тоді деякий час був на Миколаївщині і тренував місцевих правосєків. Ми з ними їхали з тренування, спонтанно мова зайшла про Чмиря, про те, що він відвертий сєпар. Якраз “у моді” була сміттєва люстрація, коли чиновників викидали у смітники. І ми вирішили заїхати та викинути у смітник і цього контрацептива.
Коли ми під’їхали до офісу – зрозуміли, що смітника біля входу немає, він стоїть трохи далі. Тому троє з нас пішли тягнути смітник до входу у офіс. А ми з Миколою “озброїлися” макетом автомата та пішли до Чмиря в кабінет. Заходимо ми до нього у кабінет – а у нього там сидить 30 трактористів, реально. Нарада. І всі ці люди дивляться на нас…
Ми кажемо: “”Правий сектор”! Це люстрація!” Беремо Чмиря під білі ручки та починаємо виводити з кабінету… Але тут стається очікувана, напевно, річ: тридцять трактористів підіймаються і починають нас тупо крутити та п.здити (сміється). На тому все і закінчилося.
… Попереду у мене три-чотири засідання розгляду апеляції – і вже буде щось зрозуміло.
Станом на сьогодні наступне засідання знову перенесли. Воно мало відбутися 21 вересня, тепер – заплановане на 2 листопада.
Або переглянуть справу, або скасують вирок (що, звичайно, нереально), або я поїду сидіти на 6-8 років. Мені дали 6, але прокуратура просила 8.
За законом Савченко – за фактом буде трохи менше. Адже за плечима у мене вже майже рік, проведений у миколаївському СІЗО, де мене свідомо тримали у одній камері разом із цілком реальними бойовими сєпарами. Точніше, четверо було бойових, один – особистий охоронець Пушиліна, і один – волонтер. Коли мене завели до них, вони вже знали, хто я. Менти зробили це навмисно. Я узяв тоді олівець зі столу, щоб, якщо щось – хоч ним #башити, і шість діб поспіль намагався не заплющувати очей ані на мить…