8 листопада 2014 року жителі українського Краматорська Сталіна та Віктор Чубенки поховали свого молодшого сина Степана. Його, 16-річного хлопця, у якого була чітка проукраїнська позиція, бойовики фейкової республіки «ДНР» жорстоко застрелили хлопця ще липні 2014-го, але тіло хлопця вдалося знайти тільки восени того ж року…
Тепер ім’я Степана Чубенка відомо, мабуть, кожнуму школяру Краматорська, на прикладі його проукраїнської позиції ростять молодь, в рідному місті, в його честь зробили футбольний турнір, а в окремому мотопіхотному батальйоні «Сармат» українські військові дали присягу помстися за смерть юного патріота, закарбувавши клятву на кузові бойової машини піхоти – «Степан Чубенко – не забудемо, не пробачимо!»
Він поспішав жити
– Син народився, обвитий пуповиною, яка не давала малечі зробити перший подих, і перед смертю бойовики мучили його, душачи рушником, ділиться мама Степана Сталіна Чубенко.
А ще Степан поспішав жити, ніби відчував, що потрібно встигнути все..У свої шістнадцять йому, мабуть, вдалося охопити всі сфери: футбол – він був голкіпером молодіжної команди ФК «Авангард», грав у театральному гурку, «Клуб веселих та кмітливих», добре навчався у школі, писав вірші, друзі, займався монтажем роликів, допомагав місцевому дитячому будинку…
– Під час Революції Гідності, коли ми всі сиділи біля телевізора, де висвітлялися події не такі, які були у реальному житті. Стьопа знаходив у соціальних мережах інформацію з фактами, які часто спростовували те, що ми бачили, – ділиться мама.
У травні 2014 року родина їздила до родичів, які проживали в РФ. Час, коли вони знаходилися там збігся зі сумнозвісними подіями 2 травня в Одесі. Звичайно, російське телебачення в рамках путінської пропаганди висунуло версію подій так як їм було зручно. Шокованим побаченим, рідним Степан «відкрив очі», коли показав те, чого не показали в країні – агресорові, але що стало черговим доказом провокації проросійських сил.
Через те, що хлопець цікавився історією, він зміг легко довести своїм одноліткам, що території, захоплені бойовиками, українські і вони з нетерпінням чекали його наступного року та не судилося…
Боротьба проти прихильників «руського миру»
Коли у квітні 2014-го Краматорськ захопили окупанти, Степан разом із друзями з руху «Ультрас» почали свою боротьбу проти прихильників «руського миру». Вони зривали прапори фейкової республіки, роздавали патріотичні листівки, писали на стінах «Краматорськ – це Україна» нишком пробиралися до українських військових, щоб принести їм їжу та воду. Не боявся показувати свою українську позицію, а на застреження рідних відповідав: «Це все неправильно! Краматорськ – це Україна! Чому я маю, перебуваючи тут, приховуватися?»
Так Степана взяли під пильний контроль бойовики і він був змушений залишити рідне місто. Згодом Сталіна дізналась, що «у вигнанні» її син хотів влаштуватися у добробат, щоб відправитися на фронт, але через молодий вік його не взяли
Його тиждень катували за відстоювання ідеї єдиної неділимої України, а потім вбили, випустивши у потилицю 5 куль
5 липня 2014-го українські військові звільнили Краматорськ і хлопець прийняв рішення повернутися на рідну земю. Щоправда, батькам про це нічого не сказав – мабуть, хотів зробити сюрприз. На той час поїзди на пряму до Краматорську не їздили: потяги продовжували ходити до вже окупованого Донецька, а далі ще 100 км треба було добиратися маршруткою. І Степан поїхав – через Донецьк, де згодом його слід загубився.
– Нам подзвонили 25 липня 2014-го. Людина сказала, що він ополченець. Він сказав, що Стьопу затримали в так званій ДНР пару днів тому, але причину затримання не пояснив, – пригадумає мати Степана.
Хлопця розшукували довгих 100 днів. З третьої спроби, під тиском, все-таки призналися, що його затримали – скоріш за все, за синьо-жовту стрічку на наплічнику та шарф ФК «Карпати», але згодом, він, нібито втік. Але десь за півтора місяця один із бойовиків добровільно признався, що ніхто нікуди не тікав – Степана тиждень катували за відстоювання ідеї єдиної неділимої України, а потім застелили, випустивши у потилицю 5 куль… Тільки восени нелюди вирішили показати, де покинули тіло хлопця.
– Коли відшукали тіло, ми зрозуміли, які муки випали на долю сина – Стьопу катували дуже жорстоко: руки замотані за спиною скотчем, вибиті зуби, численні каліцтва та кульові поранення… В голову вистрілили усього п’ять разів… Але перед тим обличчя закрили футболкою – мабуть, не могли дивитися йому в очі. Згодом ми говорили з одним із тих, хто був тоді присутній під час катувань. Він мовив: «Ваш хлопець дуже добре тримався. Він не плакав і не просив про помилування», – зі сльозами на очах сказала мама хлопця.
У листопаді 2017-го в Україні вбивць Степана заочно засудили до довічного ув’язнення. За даними українських правоохоронців, зараз усі троє ополченців знаходяться на території країни – агресора, однак, росіяни не дуже хочуть розгукувати вбивць Чубенка…
«Степан Чубенко – не забудемо, не пробачимо!»
Друзі не забувають Степана. Одного разу, зайшовши на сторінку у соціальній мережі одного з них, батьки помітили фразу: «Степане, малий, помстимося за тебе!» Невдовзі мама хлопця дізналася, що цей чоловік, Віталій Єгоров, відправився на війну. Знайомство з ним трапилося на день народження Степана, на його могилі.
Чоловік гордиться тим, що йому випала доля керувати екіпажем саме цього БМП. Ділиться, що машина нечасто підводить та відмінно поводить себе в маршах, на навчаннях та, головне – у боях… Ніби відчуває: на її металі навіки закарбована клятва – пам’ятати про смерть юного патріота Степана Чубенка, який віддав своє життя за відстоювання ідеї єдиної неділимої України…