Перемир’я на Донбасі: чи є в Зеленського привід для гордості та що говорять військові про “тишу”

“Повне та всеосяжне припинення вогню” на Донбасі, оголошене з 27 липня 2020 року, є, певно, найбільшою гордістю президента України Володимира Зеленського. Він за найменшої нагоди підкреслює: перемир’я вже стало найдовшим за всі роки війни. І виголошує все нові й нові сентенції щодо його успішного перебігу. Однак багато військовослужбовців запевняють: до миру на Донбасі досі далеко. А міжнародні спостерігачі щодня фіксують десятки обстрілів з окупованих територій по позиціях українських військових. Хоча втрати ЗСУ, насправді, стали в рази меншими.

Чи існує воно – найдовше перемир’я російсько-української війни – насправді, чи у Зеленського видають бажане за дійсне?

“З 27 липня цього року на Донбасі діє практично повний режим припинення вогню, це безпрецедентно для всіх семи років війни. Нам вдалося врятувати десятки життів наших військових і цивільних, майже по всій лінії фронту зберігається тиша”, – так на початку грудня описував “результати, які ще два роки тому вважалися абсолютно неможливими” радник глави Офісу президента Андрія Єрмака Михайло Подоляк.

Так зване повне і всеосяжне припинення вогню на Донбасі було оголошено з 0:00 27 липня 2020 року. Формально воно триває і досі. Хоча, за даними спостерігачів Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ, повної тиші в зоні проведення ООС не фіксувалося практично жодного дня.

Український військовий на позиціях

“Тиші немає. Стріляють. Але інтенсивність, за оцінками штабу ООС, впала в 5,5 раза порівняно з відповідним періодом минулого року. якщо це не тиша, то дуже суттєве зменшення інтенсивності вогню”, – заявляв тоді Арестович.

З позиції мирного населення прифронтових територій, із кінця липня на Донбасі дійсно стало спокійніше. У всякому разі мешканці Зайцевого почали забувати, як це – прицільний “привіт” від “руського міра” по житлових кварталах.

“Обстріли ми чуємо. Але в рази рідше. Буває, як он минулого тижня, коли від звуків розривів у нас в адміністрації аж вікна затрусилися. Але ми так і не зрозуміли, де воно пролетіло. Бо по житловій зоні навіть зі стрілкового не стріляють. Зрідка чуємо поодинокі постріли з автоматичної зброї. Інколи чути вибухи. Але туди, де живуть люди, навіть кулі не залітають із самого початку перемир’я. Принаймні, у нас не було жодної скарги”, – розповів голова військово-цивільної адміністрації селища Зайцеве Володимир Весьолкін.

До початку перемир’я у житлові будинки у Зайцевому “прилітало” регулярно

“У зв’язку з перемир’ям ми у Жованці цього року відремонтували близько 40 житлових будинків: замінили повністю дахи, частково – вікна. Нам СЦКК дозволила залучити будівельників із ДСНС, приватні будівельники до нас приїздили, працювали. Вперше працювали спокійно. Лише одного разу мені бригадир будівельників скаржився, що робітники з даху позіскакували, коли бахнуло. Вони цивільні – от і полякалися”, – розповідає голова Зайцевської ВЦА.

“Горіла суха трава, хати горіли. У нас три будинки згоріли. Вони умисно підпалюють. Щойно вітер у наш бік – одразу з поля від них до нас іде вогонь. Це бачать і про це говорять навіть найбільш затяті прихильники “республік”, – каже Весьолкін.

Перемир’я, якого не сталося

“Тиші нема ніде. Постійно стріляють на горлівському напрямку, де 35 ОБМП стоїть. І на ДАПі це є. І на Водяному, в Широкино під Маріуполем – постійно. І на Луганщині обстрілюють, особливо біля Золотого і Кримського. Війна триває. Так, дійсно знизилась кількість загиблих і поранених, та і власне інтенсивність обстрілів. Вони є, але їх менше. Втім дуже часто обстріли відбуваються на ділянках розведення. Хоча влада це приховує”, – розповів про власні спостереження після поїздки Донбасом ветеран ЗСУ Гліб Бабіч.

“Часто порушення відбуваються на ділянках розведення. Вони це приховують”, – констатує Бабіч.

Однак у звітах СММ ОБСЄ і ці порушення відображаються. Тож інформація про них доходить до європейських партнерів України. І дисонанс між тим, як бачать реалії української війни сторонні спостерігачі й тим, який вона має вигляд у реляціях із київських владних кабінетів, зрештою може призвести до втрати решток довіри міжнародного співтовариства до української влади.