“В Азербайджані люди розуміють, що відбувається тут, всі на боці України”: морпіх-азербайджанець Різван воює у лавах ЗСУ

“Не зганьби своєї нації”. Такі напутні слова почув від своєї тітки азербайджанець Різван, коли повідомив їй, що воюватиме за Україну. І жодного разу він, морпіх на псевдо Вовк, не порушив свого слова. Бо то не в його натурі й аж ніяк не в його правилах.

Різван проживає в Україні доволі довго, встиг обзавестися родиною, полюбити мальовничу природу й людей, йдеться в матеріалі на сторінці ВМС ЗСУ у фейсбуці, передає Цензор.НЕТ.

— Я народився й виріс в Азербайджані. Проте через складну ситуацію в моїй рідній країні у 2000-му батьки вирішили переїхати на батьківщину матері, яка в мене була українкою. Відтоді почався інший етап у нашому житті, — пригадує Різван.

Ось так коротко, без зайвих емоцій розповідає Вовк про своє минуле, але насправді тоді він, ще геть юний, встиг пережити страхіття війни, яка розгорілася на його землі. А далі був переїзд в іншу країну і мрії про спокійне майбутнє.

— Я завжди захоплювався спортом, вів здоровий спосіб життя, тому й почав реалізовувати себе там, де це могло би знадобитися — так потрапив у сферу охорони. Влаштувався працювати в компанію, яка надавала різні послуги в цьому напрямку, зокрема й захист vip-персон. Тож мусив бути у формі хай там що. А ще встиг обзавестися родиною. Слідуючи стопами батька, також одружився з українкою.

Чи знав тоді Різван, що йому вдруге за життя доведеться стикатися з війною? Певно, що ні. Але й цього разу він не ховався від долі й у 2020 році вирішив підписати контракт із ЗСУ.

— Пригадую, як побачив тоді рекламу про набір до одного з підрозділів морської піхоти, поспілкувався з рекрутерами і зрозумів — це моє. Не стало на заваді навіть те, що через травму, якої зазнав раніше, не пройшов медкомісію з першого разу. Довелося лікарів “брати штурмом” і пояснювати, що я служитиму тільки в морській піхоті. Врешті-решт мені це вдалося, — з гордістю говорить Вовк.

Одразу після підписання контракту Різван потрапив до одного з навчальних центрів, де опанував нову для себе військову спеціальність — зв’язківця. А потім були ротації на схід, теорія щодня підкріплювалася практикою в бойових умовах і дедалі більше вражало бойове братерство морпіхів. Навіть у перший день широкомасштабного вторгнення жоден із них не піддався паніці.

— Ми вже розуміли, що щось назріває ще за місяць до тих подій. А коли 23 лютого отримали наказ змінити місце розташування, здогадалися — почалося. Вночі ми перемістилися, а вранці почули вибухи — рашисти “крили” позиції, які ми залишили. Але справжній жах почався тоді, коли дізналися з новин, що ті нелюди бомблять мирні міста, вбивають жінок і дітей. Думав, що це просто страшний сон. Адже одна справа воювати з нами, з воїнами, а інша — з цивільним населенням. Це щонайменше безчесно, — ділиться спогадами морпіх.

Відтоді Різван разом із його підрозділом невпинно несе службу, забезпечуючи безперебійним зв’язком наших захисників на найважчих ділянках — спочатку на південному, а згодом і на східному напрямку.

— Без зв’язку нема перемоги, й моє завдання його забезпечити. Не важливо, день то чи ніч, спека чи холод, тиша чи обстріл — мусиш виконувати свою роботу. Іноді доводиться працювати на відкритій місцевості, підніматися на вежі чи багатоповерхівки й молитися, бо розумієш — ти є гарною мішенню для ворожого снайпера. Але продовжуєш працювати, бо в тебе за спиною твої хлопці, — пояснює морпіх. — У нас у підрозділі є військовий на псевдо “Арнольд”. Він найлегший з-поміж нас, тому саме йому випадає найчастіше “брати висоти”. І хоча за статурою хлопець не найкремезніший, але сміливості йому точно не позичати.

За свою безстрашність і вірність побратимам Різван отримав псевдо Вовк. У підрозділі добре знають, що він ніколи не відступає перед труднощами й готовий іти на будь-який ризик, аби виконати завдання. Так було й у вересні.

— Наш підрозділ є по суті тиловим і перебуває на другій чи першій лінії. Але тоді до нас звернулося вище керівництво з проханням допомогти одному героїчному батальйону, який завжди воює на найважчих ділянках фронту. Їм терміново потрібно було підкріплення, щоб взяти один із населених пунктів на південному напрямку. Ми, звичайно, погодилися, — розповідає морпіх.

Час на збори — мінімальний, але військовим до того не звикати. Всі діяли чітко та злагоджено, навіть коли потрапили в саме пекло запеклої боротьби.

— То був надзвичайно важкий прохід, як згадаю — мурахи по тілу. Ще на підході нас так зустрічали окупанти, що думали не дійдемо. Заходили в населений пункт зранку, попередньо розділившись на 2 групи. Звісно, ворог не хотів так просто відступати й чинив максимальний опір, обстрілюючи нас з усього, що мав. Проте незабаром таки потрапив у кільце й почав відходити, залишаючи зброю та техніку. Ми зайняли селище й одразу повісили прапор України на одному зі флагштоків. Десь до обіду мали час перевести подих, а потім прилетіла ворожа “сушка” й почався справжній жах. Але навіть тоді, коли я лежав в окопі й від душі лаяв пілотів, які маневрували від нас за 40-60 метрів, шкодував про єдине — що в мене нема в руках хоча б “Мухи”. Оглянувся навколо, а поруч побратими і в їхніх очах теж ні страху, ні паніки, ні відчаю. І це далеко не спецура, а звичайні зв’язківці, — з гордістю говорить Різван.

Його підрозділ тоді чотири дні хоробро тримав оборону, аж поки їх не змінила інша бригада. І Вовк мав можливість переконатися на власному досвіді, що таке сила везіння, адже за весь той час з 80 військових вони в жорстких боях втратили одного побратима, ще троє дістали важкі поранення, але вижили. Морпіх каже щиро, в ті моменти йому здавалося, що вони всі мов заговорені від смерті й ніби сама земля, яку захищали вони, своєю чергою боронила їх.

До слова, коли в батальйоні, якому вони прийшли на допомогу, дізналися, хто воював з ними пліч-о-пліч, то були трохи здивовані й неабияк втішені. А як інакше? Коли такі дива витворяють тилові підрозділи, то у ворогів жодних шансів на перемогу.

Сам Різван не вважає їхній вчинок героїчним, каже, що то було просто вдало виконане завдання. І дуже сподівається, що фортуна не полишатиме його та побратимів і надалі. Щоб коли все це залишиться позаду, він міг взяти свою кохану дружину та дітей і поїхати на батьківщину — до Азербайджану. Там на них чекає велика родина, яка неймовірно переживає за нього та за всіх українців.

— В Азербайджані люди розуміють, що відбувається тут, всі на боці України. Тому з самого початку російської агресії вони підтримують українців, допомагаючи різними необхідними речами. А ще багато моїх співвітчизників також сьогодні воюють пліч-о-пліч з українцями проти російських загарбників. У кожного є своя причина. Особисто для мене воювати за Україну — питання честі, бо тут могили моїх батьків. Я дав собі слово, якщо мені на роду випало померти, то зроблю це як воїн — на полі бою. Бо краще загинути, ніж дозволити загарбникам прийти й осквернити землю, де покоїться прах моїх батька та матері, — підсумував воїн.