У цій статті наведено дані про бойові втрати Української армії на Сході за лютий 2021 року. Тут можна знайти не тільки імена та прізвища, а більш детальну інформацію про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.
ВСТУП
Учителька була ще молодою, тільки очі віднедавна втратили свій блиск, який поступився місцем тонкому прошарку з пилу і туману, розбитих надій і зім’ятих клаптиків газетних аркушів, що ковзають з легким шурхотом по нічних вулицях. І руки, такі міцні та надійні ще тиждень тому, зараз знесилено висіли вздовж тулуба, лише постійні хвилі тремтіння увесь час пробігали по м’язах. Після того дня, коли в її двері подзвонили представники військкомату, вона немов обсипалася дрібними піщинками всередину самої себе, і тепер там залишився лише зруйнований фундамент із купою уламків, що лежали зверху, а зовні була оболонка, наповнена крихтами битого скла, чорною кіптявою безсонних ночей і померлими метеликами.
Ангедонія накинулася на вчительку із голодною та шаленою люттю, миттєво випарувавши здатність відчувати радість і щастя. Доволі часто вона виходила зі свого будинку, і безцільно блукала нічним містом – тендітна жіноча фігурка, одягнена лише в легку осінню куртку в сильний мороз. Місто не звертало на неї уваги, воно насолоджувалося своїм нічним життям: із розфарбованими обличчями жінок у дорогих клубах, із відблисками ножів у темних підворіттях, із плямами свіжої замерзаючої крові на асфальті, із далеким виттям сирен і гавкотом бездомних собак.
Поверталася вона додому вже під ранок, довго стоячи перед вхідними дверима і дихаючи на замерзлі пальці, в яких не було сил повернути ключа. Іноді часу вистачало тільки на те, щоб швидко випити маленьку філіжанку кави та піти на роботу, тією самою вулицею, але тепер не темною, а сіруватою від світла, що ледве пробивалося крізь щільний шар хмар. Школа була неподалік від її будинку, і вчителька повільно йшла до неї з щільно набитою зошитами сумкою; різкі пориви лютневого вітру крижаними пальцями пробиралися під її осінню курточку. Вона викладала українську мову та літературу в середніх класах, діти вже знали, яке горе спіткало її, тому намагалися поводитися тихіше, ніж зазвичай, мовчки спостерігаючи за блідою ще молодою жінкою, яка увійшла до класу.
“Моя Україна. Яка вона?” Така тема твору була домашнім завданням, а сьогодні роботу потрібно було здавати на перевірку. Купа зошитів вже лежала у неї на столі, після уроку вчителька запхала їх до сумки, аби перевірити всі роботи ввечері у себе вдома. Сьогодні у неї було всього два уроки, після яких вона негайно пішла, ледве переставляючи ноги і опустивши голову, назустріч своєму болю. Мертві метелики нерухомо лежали серед руїн спогадів і битого скла, серед зотлілих ниток душі і гарячкового шепотіння безсонних ночей.
Вдома було дуже холодно, і молода вчителька загорнулася у плед, сидячи перед робочим столом. Розкриваючи один за одним зошити, вона читала одні й ті самі стандартні пафосні фрази, вкрадені в інтернеті і написані аж ніяк не серцем. Машинально виправляючи граматичні та орфографічні помилки, вчителька ні про що не думала, в голові гойдався молочний в’язкий сироп, в якому застигали всі думки і почуття. Забутий телефон остаточно розрядився в сумочці й вимкнувся. Їй хоч і дзвонили зі словами співчуття та підтримки багато людей, але найважливішого дзвінка не буде вже ніколи, абонента закидали землею, і тому вона припинила носити телефон із собою і стежити за рівнем зарядки батареї.
Зошит, що розколов її мозок навпіл, був останнім у купі. Вчителька розкрила його, і у неї розширилися зіниці та перехопило подих. Твору, у класичному розумінні, не було – замість набору стандартних слів на весь чистий аркуш був виконаний малюнок, до того ж виконаний так майстерно, що вона навіть подивилася на обкладинку, чи не переплутала зошити. Ні, це був її учень, маленький спокійний хлопчик, який сидів у другому ряду, і ніколи не відрізнявся особливим талантом. На малюнку було зображено плече з рукою у такому незвичному ракурсі, що, складалося враження, ніби глядач стоїть трохи позаду героя картини. Рука міцно стискала автомат, а приклад упирався в плече у військовій формі з нашивкою у вигляді українського прапора. На зап’ястку руки був тонкий саморобний браслет, а дуло автомата дивилося вдалину, на дерева, які були намальовані дуже маленькими, що посилювало ілюзію того, що вони знаходяться далеко.
Невідомий солдат на малюнку вів бій. А в самому низу зошитового аркуша було написано всього кілька слів, які нагадували оголений провід: “Ось моя Україна. Якщо не буде його – не буде й її”.
Загиблі Герої лютого – 2021 01
- Дмитро Леонідович Власенко народився 19.08.1992 року у селі Грушівка Первомайського району Миколаївської області. Закінчивши 9 класів сільської школи, вступив до Мигіївського аграрного технікуму, у якому отримав фах “зоотехнік”. Працював у сфері охорони.
До лав морських піхотинців Дмитро Леонідович прийшов 2017 року, брав участь у бойових діях на Приазовському напрямку, після закінчення терміну дії контракту знову підписав його з тим самим підрозділом.
За спогадами друзів, Дмитро був гарною та вельми спокійною людиною, дуже полюбляв грати у футбол (або на шкільному стадіоні, або біля військової частини на краю села), самотужки збирав та організовував команди, знаходив серед молоді однодумців, які теж марили грою. Тренував дитячу команду. Також займався фізичним саморозвитком, часто влаштовуючи пробіжки по рідному селу.
Старший матрос, старший стрілець 2-го відділення 2-го взводу десантно-штурмової роти 503-го окремого батальйону морської піхоти.
Загинув 2 лютого в районі селища Шуми Бахмутського району Донецької області внаслідок смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ. Помер за годину після поранення, що виявилося несумісним з життям.
Похований 4 лютого у Грушівці. У нього залишилися батьки.
Загиблі Герої лютого – 2021 02
- Назарій Іванович Поліщук народився 18.10.1996 року у селі Вотилівка Лисянського району Черкаської області у багатодітній родині. 2014 року закінчив 11 класів Вотилівської загальноосвітньої школи, після чого вступив до Лисянського професійного аграрного ліцею, у якому отримав фахи “тракторист-машиніст с/г виробництва” та “слюсар-ремонтник”.
Ще зі шкільних років Назарій був дуже здібним учнем, він був активним та уважним, ніколи не відмовляв товаришам у допомозі. Не по роках самостійний та розсудливий, водночас він був скромним, не мав звички вихвалятися, був відкритим до спілкування, через що у нього було багато друзів. Захоплювався спортом, брав участь у всіх шкільних та районних змаганнях, мріяв стати вчителем фізичної культури.
2014 року Назарій Іванович одружився, проте сімейне життя не склалося, й за рік подружжя розлучилося, але у нього з’явилася донечка, якій зараз шість років.
20.04.2017 року призваний за контрактом Лисянським РВК Черкаської області. Після проходження навчання у 169-му навчальному центрі “Десна” проходив службу у 28-й ОМБр з осені 2017-го. Мав за плечима три ротації у зону бойових дій, воював біля Гранітного та Новомихайлівки.
Чоловік був на “ти” з військовою технікою, тямив у найдрібніших нюансах, не пасував перед проявом ініціативи, його ніколи не лякали будь-які труднощі. У вересні та жовтні минулого року він брав участь у військових навчаннях Combined Resolve XIV, що відбувалися на базі НАТО у Німеччині.
Старший солдат, старший механік-водій 1-го відділення 2-го взводу 6-ї роти 2-го батальйону 28-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 6 лютого о 16.55 в районі населеного пункту Новомихайлівка Мар’їнського району Донецької області від смертельних поранень, не сумісних з життям, що зазнав внаслідок підриву на невідомому вибуховому пристрої під час висування на взводний опорний пункт.
Похований 9 лютого у рідному селі. У нього залишилися батьки, три брати, сестра та донька.
Посмертно нагороджений почесною нагородою “За заслуги перед Черкащиною”.
Загиблі Герої лютого – 2021 03
- Олексій Геннадійович Подвезенний народився 05.06.1997 року у селі Красний Деркул Станично-Луганського району Луганської області.
27.11.2019 року призваний за контрактом Біловодським РВК Луганської області. Одразу був переведений до 169-го навчального центру “Десна”, у якому опанував фах “кулеметник”, а з 02.03.2020 року перебував у лавах свого підрозділу.
Солдат, заступник командира бойової машини – навідник-оператор 3-го відділення 3-го взводу 6-ї роти 2-го батальйону 28-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 6 лютого о 16.55 в районі населеного пункту Новомихайлівка Мар’їнського району Донецької області від смертельних поранень, несумісних з життям, що зазнав внаслідок підриву на невідомому вибуховому пристрої під час висування на взводний опорний пункт.
Похований 10 лютого у Красному Деркулі. У нього залишилися батьки та сестра.
Посмертно нагороджений почесною нагородою “За заслуги перед Луганщиною”.
Загиблі Герої лютого – 2021 04
- Олександр Вікторович Глушко народився 11.11.1984 року у селі Рунівщина Полтавської області. З 2007 року мешкав у Полтаві.
Закінчивши 11 класів сільської школи, у вересні 2002 року вступив до Полтавського комерційного технікуму, де у 2006 році здобув кваліфікацію “технік-технолог” за фахом “кулінар”. Під час навчання його було призвано на строкову, яку він проходив у 2003-2004 роках. Після технікуму Олександр Вікторович майже три роки пропрацював в органах Державної кримінально-виконавчої служби, також працював охоронцем на різних підприємствах, вантажником та оператором на Божківському комбікормовому заводі.
Згодом він поїхав на заробітки до Польщі, де у нього все складалося добре, проте він відчував серцем, що то було “не його”, не заради тієї роботи він мав марнувати безцінний час свого життя. Його завжди приваблювали місця, де бо є військові, або відбуваються бойові дії. Отже, він повернувся додому, а деякий час по тому, після спільної сімейної наради, вирішив іти до лав Збройних Сил України, до підрозділу, у якому вже на той час служив брат дружини.
Це була мужня, щира та рішуча людина, весела та сповнена лише оптимізмом, він вірив, що нічого не робиться дарма, ніщо не є марним. Олександр мріяв повернутися додому та придбати власний будиночок, на подвір’я якого планував збудувати лазню та альтанку. Мрійливо казав рідним, що влітку будуть смажити м’ясо, і взимку – також, тільки ще й з відвідуванням лазні.
23.01.2019 року він підписав із ЗСУ контракт, а 08.02 був зарахований до лав свого підрозділу.
Солдат, водій-електрик інженерно-саперного взводу 5-ї батальйонно-тактичної групи 81-ї окремої аеромобільної бригади. Відкомандирований для виконання бойових завдань у зоні ООС у складі 59-ї ОМПБр.
Загинув 11 лютого близько 9.15 в районі селища міського типу Зайцеве Бахмутського району Донецької області внаслідок смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.
Поховали Олександра Глушка 13 лютого у рідному селі біля могили батька. У нього залишилися мати, сестра, дружина та двоє дітей.
Загиблі Герої лютого – 2021 05
- Владислав Павлович Лященко народився 16.05.1996 року у Горлівці. З 2014 року мешкав у місті Кілія Одеської області.
26.10.2020 року призваний за контрактом Кілійським РТЦК та СП Одеської області.
Солдат, стрілець-помічник гранатометника 2-го батальйону 28-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 11 лютого о 20.45 в районі села Новомихайлівка Мар’їнського району Донецької області від смертельного кульового поранення, що зазнав під час обстрілу нашого взводного опорного пункту найманцями РФ зі стрілецької зброї.
Похований 15 лютого у Кілії. У нього залишилася мати.
Загиблі Герої лютого – 2021 06
- Олександр Володимирович Войтенко народився 30.04.1974 року у Полтаві. Мешкав у Кременчуці.
1995 року він закінчив Полтавське вище зенітне ракетне командне училище, у якому зарекомендував себе, як відповідальною та сумлінною людиною, для якої честь, совість та любов до Батьківщини були невід’ємною часткою справжнього офіцера. Після навчання Олександра Володимировича було доправлено до 23-го окремого аеромобільного прикордонного загону спецпризначення. Деякий час по тому він звільнився з лав війська та перейшов до підрозділу “Альфа” Служби Безпеки України, а з 2006 по 2008 роки працював дільничним у Крюківському районному відділку міліції.
Завжди був розумною та поміркованою людиною, мав свою точку зору та готовий завжди прийти на допомогу громадянам та своїм товаришам по роботі, постійно посміхався та був веселим, міг підтримати розмову на будь-які теми. За часів навчання в училищі Олександр був справжнім лідером, що у взводі, що у батареї. З першого курсу його знали та поважали старші курси, що взагалі-то було винятком для військового училища. Йому навіть дозволялося приходити до старших з питань вирішення будь-яких проблем, він твердо стояв на боці правди, не зважаючи ані на звання, ані на привілеї.
Коли розпочалася війна, Олександр Володимирович добровільно звернувся до військкомату з бажанням стати на захист України, проте на той час у призові на службу йому було відмовлено. Лише 12.03.2018 року він був призваний за контрактом Козельщанським РВК Полтавської області. Служив командиром взводу 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, а навесні 2020 року перевівся до іншого підрозділу десантно-штурмових військ.
Капітан, командир взводу вогневої підтримки 1-ї роти 5-ї батальйонно-тактичної групи 81-ї окремої аеромобільної бригади. Відкомандирований для виконання бойових завдань у зоні ООС у складі 59-ї ОМПБр.
Загинув 14 лютого близько 10.00 в районі селища Новолуганське Бахмутського району Донецької області внаслідок підриву на невідомому вибуховому пристрої.
Похований з усіма військовими почестями 18 лютого у Кременчуці, на Алеї Героїв Свіштовського кладовища. У нього залишилися батьки, сестра, дружина та син.
Загиблі Герої лютого – 2021 07
- В’ячеслав Сергійович Олексієнко (позивний Самурай) народився 17.04.1987 у місті Кременчук Полтавської області. Мешкав у селі Потоки Кременчуцького району та у Кременчуці.
Закінчивши середню школу №3, навчався у Кременчуцькому професійному ліцеї. Працював у службі охорони крамниці “Нова Лінія”, але вже 02.08.2014 року добровільно, без повістки, прибув до військкомату, після чого був мобілізований у третю хвилю та пішов служити до 92-ї окремої механізованої бригади механіком-водієм у 2-й танковій роті танкового батальйону. Брав участь у бойових діях в районі Щастя та на всій ділянці фронту, що простягалася від станиці Луганської до Трьохізбенки.
Шалено ідейний та мотивований, Самурай був чесним та справедливим, харизматичним та безвідмовним, це була людина, яка бачила сенс слова “патріотизм” до самісінького дна, а не лише поверхню. Він мав ледве помітні азіатські риси обличчя та руки, вкриті щільним татуюванням, за що й отримав свій позивний.
В’ячеслав знав, що таке справжня честь воїна та чоловіка, його й цінували за прямоту, чуйність та сміливість, за ту міцну сталь, з якої складався його характер. Але, у той самий час, він не був позбавлений простої людяності та доброти: декілька років тому село Потоки накрив потужний снігопад, який вщент засипав вулиці та подвір’я. Тоді Самурай швидко організував рятувальну групу з сільських чоловіків, які прокопували стежинки серед снігових заметів, допомагаючи стареньким людям, якими переважно заселено село, визволитися з полону.
У складі 92-ї ОМБр В’ячеслав Сергійович воював рік: з осені 2014 по осінь 2015-го. Після демобілізації він повернувся додому, почав працювати, їздив на заробітки до Польщі. У жовтні 2019 року він одружився з жінкою, в якої були діти, і Самурай полюбив їх, як власних дітей. А 21.10.2019 року підписав із ЗСУ контракт.
Солдат, стрілець-помічник гранатометника 1-го взводу 1-ї роти 5-ї батальйонно-тактичної групи 81-ї окремої аеромобільної бригади. Відкомандирований для виконання бойових завдань у зоні ООС у складі 59-ї ОМПБр.
Загинув 14 лютого близько 10.00 в районі селища Новолуганське Бахмутського району Донецької області внаслідок підриву на невідомому вибуховому пристрої.
Поховали В’ячеслава Сергійовича з усіма військовими почестями 18 лютого у Кременчуці, на Алеї Героїв Свіштовського кладовища. У нього залишились мати, дружина та син.
Загиблі Герої лютого – 2021 08
- Дмитро Олегович Мироненко народився 31.03.1994 року у Харкові.
Закінчивши 9 класів середньої загальноосвітньої школи №38, вступив до Коледжу управління та інформаційних технологій Харківського інституту управління, який закінчив 2015 року. З 2017-го перебував у війську, підписавши контракт.
Старший солдат, старший стрілець 1-го взводу 1-ї роти 122-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади.
Загинув 14 лютого близько 10.00 в районі селища Новолуганське Бахмутського району Донецької області внаслідок підриву на невідомому вибуховому пристрої.
Похований 17 лютого на Алеї Слави Харківського кладовища №18. У нього залишилися мати та сестра.
Загиблі Герої лютого – 2021 09
- Сергій Сігітасович Петраускас (позивний Ящур) народився 18.12.1977 року у місті Ічня Чернігівської області у родині литовця та росіянки. Разом із сім’єю мешкав у селі Більмачівка Ічнянського району.
1994 року закінчив 11 класів Ічнянської гімназії імені Васильченка, потім навчався у Прилуках, строкову служив у 1996-1997 роках у складі Національної Гвардії України. Демобілізувавшись, працював в Ічні автоелектриком. Одружившись, Сергій Сігітасович переїхав до Більмачівки, але незабаром поїхав працювати до Одеси охоронцем у фірмі “Фагот тревел”. Після народження першої донечки працював у Києві пожежником-димозахисником та у товаристві “Київбетонсервіс”.
Сергій брав активну участь у подіях Революції Гідності, увесь час виходив на Майдан, а одразу післятих подій і початку війни з Росією добровільно прийшов до військового комісаріату 02.03.2014 року. Його мобілізували до 2-го взводу 6-ї роти 2-го батальйону 1-ї окремої танкової бригади та після навчань доправили до зони Антитерористичної операції у Луганській області, де він виконував вкрай важливі та смертельно небезпечні завдання в районі Луганського аеропорту та його околиць.
За спогадами сестри (яка юридично не є йому рідною, її забрали до себе батьки Сергія, коли її власні батьки померли), рідніше за Сергія Сігітасовича в неї не було, він її виховував, називав рідною сестрою, а коли приїжджав у відпуски із зони АТО/ООС, завжди міцно обіймав, цілував, він був для неї “її сонечком”.
Батько Сергія помер 2001 року, і мати тоді посивіла за одну ніч. Зараз вона поховала старшого сина, і невідомо, як вона це переживе. Те ж саме стосується й дружини – вона жити не могла без чоловіка, безмежно кохала його, оберігала, їздила за ним до Києва, щоб бути поруч із коханим. І сестра, і брат, який теж воює за Україну, як вони подолають таке горе, як їм зараз жити, усвідомлюючи, що Сергій вже ніколи не відкриє двері їхньої домівки?
Коли Сергій Сігітасович вперше повернувся з війни у 2015 році, його брат Олександр пішов в АТО, теж у складі 1-ї окремої танкової (зараз він служить у 72-й ОМБр). А Сергій вдома створив громадську організацію “Спілка учасників бойових дій Ічнянського району”, яку очолював до літа 2018 року. Волонтером він неодноразово їздив на фронт, возив необхідні речі бійцям на передовій.
26.07.2017 року він вступив на службу до Ічнянського РВК, підписав контракт із 72-ю ОМБр, у складі якої вирушав у зону бойових дій у 2018 та 2019 роках, а останній контракт був підписаний 20 жовтня минулого року.
Старший солдат, старший стрілець 72-ї окремої механізованої бригади.
Далі до вашої уваг фрагмент із книги “Ічнянці в АТО. 100 бійців”, видання 2015 року, авторства Олесі Реути, що присвячений Сергію Петраускасу:
“Сергій народився в м.Ічні у 1977 році. Мама – росіянка з м.Ростов-на-Дону, батько за національністю литовець. Сергій та його молодший брат Олександр – патріоти України, котрі добровільно зголосилися захищати Батьківщину, і спочатку рік воював Сергій, тепер під Волновахою охороняє мирне небо Сашко. У 1994 році Сергій закінчив Ічнянську с/ш №1 ім.С.Васильченка. Потім півтора року служив у Національній гвардії України (Харків-Чугуєв-Дніпро-Павлоград). Після демобілізації працював авто електриком в Ічнянському АТП, 4 роки в Києві пожежником-димозахисником, потім столяром на будівництві. Був активним учасником Першого Майдану у 2004 році (працював поблизу в “Київбетонсервісі”, тож після роботи відразу на Майдан). З 1 грудня 2013 року (після жорстокого побиття беркутом студентів) вийшов вдруге на революцію Гідності. Член Всеукраїнського об’єднання “Майдан”, учасник усіх “гарячих” подій на Майдані Незалежності. Одружений, виховує трьох діток – Катю, Яніса та Ангеліну.
1 березня 2014 року Держдума Російської Федерації дозволила введення російських військ на територію України для “захисту російськомовного населення”, таким чином фактично оголосивши війну нашій державі. 2 березня Сергій одним із перших записався добровольцем для захисту України. 19 березня в телефонному режимі мобілізований у Гончарівське, де ввійшов до складу 1-ї танкової бригади 2-го батальйону 6-ї роти 2-го взводу. Воював на танках №666, 643 та 615. Після 2-х місяців навчань із бійців-добровольців була створена батальйонно-тактична група 1-ї роти, 1-го батальйону, Сергій отримав сучасний танк “Булат” №615.
Після бойового злагодження військових із технікою відправили ешелонами із станції Чернігів-північний до станції ім.Олега Крючкова Харківської області. Звідси своїм ходом добралися за 1,5 доби до Дмитрівки. Виконували бойові задачі на блокпосту Кемпінг (3 км від м.Щастя), Весела Гора (прикривали “Сталкер” – військову частину, котра була розбита дощенту окупантами, через що й отримала свою назву – і де перебувала 30-та бригада). Стояли з 30-ю бригадою за 2 км від Луганська та Олександрівська. Тут вперше ходили у розвідку… Тоді всі тільки вчилися як це – воювати.
Далі, під Георгіївкою, танкісти 5 днів прикривали артилерію, коли ж відступали – на тому місці вже були блокпости сепаратистів. В Луганський аеропорт хлопці прибули 1 серпня 2014 року… Після 5 днів перебування в аеропорту, Сергій далі виконував бойові задачі виходячи в розвідку під Фабричним, Новосвітлівкою (тут 13 серпня під час обстрілів російськими “Градами” в ході пошуково-ударних дій загинув побратим Петро Мірошниченко), Катеринівкою, Красним (де 17 серпня загинув ще один побратим – Роман Музика)…”.
Загинув Сергій Сігітасович 22 лютого в районі міста Авдіївка Донецької області від смертельних поранень, що зазнав внаслідок гранатометного обстрілу наших позицій.
Після прощання у Більмачівці поховали Героя 24 лютого в Ічні. У нього залишилися мати, брат, сестра, дружина та троє дітей.
Загиблі Герої лютого – 2021 10
- Дмитро Романович Сардак народився 11.06.1986 року в Одесі.
У цивільному житті чоловік працював будівельником, потім більш ніж три роки брав участь в АТО/ООС, а у липні 2019 року підписав останній контракт із ЗСУ та прибув до свого підрозділу.
Сержант, військовослужбовець 59-ї окремої мотопіхотної бригади.
Декілька місяців тому Дмитро Романович одружився з жінкою, яка теж є військовослужбовицею 59-ї ОМПБр. Але сімейне життя виявилося недовгим та трагічно закінчилося одного зимового ранку цього року.
Загинув Дмитро Сардак 23 лютого о 06.20 в районі селища міського типу Зайцеве Бахмутського району Донецької області внаслідок смертельного осколкового поранення, що зазнав під час гранатометного обстрілу наших позицій.
Похований 26 лютого в Одесі. У нього залишилися брат, сестра та дружина.
ПІСЛЯМОВА
Маленький і спокійний хлопчик з недавнього часу не поспішав повертися зі школи додому, де панувала атмосфера безвиході і увесь час плакала в своїй кімнаті мама. Плач був тихий, але постійний, ці тихі звуки пронизували квартиру, крижаними голками впивалися в серце, і кожна з цих гострих голок була обгорнута коконом гнітючої тиші. Тому хлопчик часто після уроків бродив вулицями і парком, іноді він приходив на невелику річку, що протікала неподалік, і стояв біля самого берега, байдуже дивлячись на кригу, що скувала холодну воду. Він любив те місце, де в цю пору року поряд із ним не було людей, чути було тільки каркання чимось невдоволених ворон і неголосний шелест висохлих стебел очерету, що безперервно розмовляли між собою про щось своє.
Раніше у нього був ще й тато, але його вбили під час сильного обстрілу. Він підслухав, як якісь люди у військовій формі розповідали про це його мамі у пропахлій валеріанкою і відчаєм кухні, поки хлопчик нерухомо стояв за дверима. Обличчя в мами було біле й опухле від сліз, один з військових дядьків постійно тримав її за тремтячу руку. На столі були розкладені татові речі, привезені гостями, серед армійських принад хлопчик побачив простенький ручний браслет білого кольору, який він сплів для тата самотужки перед його відправкою на війну. Браслет був заляпаний дрібними буро-червоними краплинами, і хлопчик, який притиснувся щокою до холодної стіни, не міг відвести від них погляд. Батькові тоді дуже сподобався браслет, він підняв сина на руки і міцно поцілував, його вуса лоскотали біля вуха, поки хлопчик сміявся і жартівливо відбивався, спогад про той день міцно врізався в його пам’ять, а тепер браслет лежав на столі. Валеріанка не допомагала, і коли мама знову забилася в істериці, хлопчик тихенько відійшов від кухні, сів за стіл у своїй кімнаті та завмер.
Потрібно було готувати твір на тему “Моя Україна”, що їм задала їхня молода вчителька, яка нещодавно втратила чоловіка на війні. Хлопчик довго сидів перед розкритим зошитом і не писав нічого, ніякі слова не спадали йому на думку, він знову і знову бачив заплямований червоним браслет і свіжий пагорб землі на міському кладовищі, вкритий живими квітами, під якими лежав його батько. Військові дядьки нарешті пішли, він чув, як мама зачинила за ними двері й почовгала до себе, ледве переставляючи ноги. Незабаром з її кімнати долинули звуки жіночого горя. Хлопчик підніс ручку до зошита, однак замість першої літери несподівано для себе самого провів першу лінію майбутнього малюнка, імпульс був настільки потужним, що хлопчик, не дивлячись, намацав коробку з кольоровими олівцями, що стояла біля протилежного краю столу. Обравши синій і жовтий, він спочатку намалював український прапор, а потім швидко накидав продовження малюнка. І навколо прапора з’явилися плече з рукою, автомат, далекі дерева – невідомий солдат ЗСУ виник за десять хвилин.
Того дня сіре свинцеве небо низько нависло над зимовим містом, вулицями гуляли пориви холодного вітру, на які сердито скаржилися одна одній ворони, що гуляли на довгих ногах засипаним снігом пустирем. Одразу за ним починалася річка, і маленький спокійний хлопчик знову нерухомо стояв на її березі, байдуже скинувши з плечей у сніг шкільний ранець. Не зважаючи на крижані стріли лютневого повітря, що впивалися в щоки, він невідривно дивився на протилежний берег, зарослий чагарником і великими соснами. І коли звуки природи, що оточували його, порушив скрип снігу під людськими кроками, маленький хлопчик не повернув голову – він знав, хто це прийшов. Кроки наблизилися і зупинилися біля нього, на плече хлопчикові лягла жіноча рука в легкій осінній курточці.
Довго, дуже довго вони стояли мовчки поруч: дві замерзлі фігури дитини і жінки, і кожен із них не мовив ані слова, мовчки дивлячись на засипані снігом зелені верхівки сосен на тому березі, а злий вітер невтомно грав реквієм за мертвими метеликами на струнах із сухого очерету поруч із ними.
