Після Революції Гідності ми розпочали важливий для державотворення процес декомунізації країни. Важливий передусім для того, щоб ланцюги тоталітарного минулого не тримали Україну прикутою до кривавої стіни російського імперства. І не в останню чергу для того, щоб комуністична ідеологія зрештою опинилася там, де їй саме місце – на цвинтарі історії.
Першими кроками декомунізації стало перейменування українських міст і вулиць, а також знесення монументів вождю пролетаріату і за сумісництвом агенту німецької розвідки – Володимиру Леніну, пише Український дощ.
Другим етапом мала бути люстрація. Як і у посткомуністичних державах Східної Європи, люстрація в Україні мала застосовується до високопосадовців комуністичного режиму, колишніх агентів КДБ, українофобів і до всіх членів компартіі тощо. Така люстрація була проведена зокрема у Чехії, Польщі, Німеччині, Угорщині, Румунії, Грузії, Литві, Латвії, Естонії та інших державах.
В нас, як завжди, люстрацію очолили самі колишні комуністи і агенти КДБ в резерві. Адже це прекрасний інструмент отримання і утримання влади. Тому і наша доморощена люстрація є суб’єктивною і вибірковою. Але що можна було вдіяти, якщо по суті країною керували колишні члени КПРС.
Тепер щодо державних нагород, якими радянське керівництво щедро нагороджувало не найдостойніших, а тих, хто найвправніше вислужився перед владою. Звання заслужених і народних: артистів, діячів культури, вчителів, лікарів, юристів тощо, мали б назавжди піти у небуття відразу після проголошення незалежності України. Але на жаль перефарбовані комуністи вирішили собі і надалі залишити цей важливий інструмент впливу – роздавання державницьких подачок. А це завжди призводить до знецінення праці і її виконавців, адже чим гірші тисячі вчителів, лікарів, юристів і артистів ніж їхні “заслужені” і “народні” колеги? Нічим!
І так утворилася вже нова кон’юнктура, мало чим відмінна від старої.
Інколи щоправда і вона давала збої. Так у 2005 році лідер групи ВВ Олег Скрипка відмовився від звання заслуженого артиста України, а поетеса Ліна Костенко – від звання Героя України. Таким чином видатні митці показали владі, що найбільшим досягненням людини є не дароване їй звання, а чесне і заслужене ім’я, якого самі можновладці ніколи не матимуть. Проте мало хто знає, що відмова від знання не означає, що його в тебе нема – в Україні немає механізму скасування звань і нагород.
Ми абсолютно свідомі того, що боротьба за вільну і незалежну Україну ще триває і передусім у мізках та у серцях наших громадян. У цій боротьбі, не зважаючи ні на що, ми не маємо права здавати наших позицій, адже всього 28 років тому ми жили зовсім у іншій країні, з зовсім іншою ідеологією і зовсім іншими життєвими пріоритетами. І вірили не у Бога, не в Україну і не у загальнолюдські цінності, а у гіпотетичне світле радянське майбутнє з його народними і заслуженими артистами, п’ятилєтками і первомаями, Афганами і армійською дідовщиною. А нині у нас є принаймні державність, гіпотетична незалежність і суверенність.
Але вернемося до звань і артистів, що їх отримували. Наприклад, покійний Йосип Кобзон. Безсумнівно, він є уособленням радянської епохи. Своє звання народного артиста СРСР від відпахав по-повній, прославляючи “великий і могутній” від Камчатки до східного Берліну. Але, яке відношення до незалежної України мала ця особа, окрім того, що тут вона народилася? Ніякого! І тим не менше, до травня 2018 року Кобзон значився народним артистом України, проти якої розлючено і безжально виступав на мітингах російських квазі-утворень лнр і днр. І лише завдяки рішенню РНБОУ це звання було з нього знято.
У 2018 році ВРУ 8 скликання зробила подання до РНБОУ з вимогою ввести подібні санкції і до трьох російських і чотирьох українських виконавців, які мають почесні державні звання нашої країни. Щодо Кіркорова і Баскова, що співають оди путіну, гадаю, зрозуміло усе. Не народні і не України! Інша справа це відомий режисер Володимир Бортко, який зняв справді дивовижний фільм “Собаче серце”. Він, будучи депутатом Держдуми Росії, є народним артистом України. Цей українофоб з українським корінням свідомо веде антиукраїнську пропаганду, не визнає українців окремим народом і вважає, що Україна має бути частиною російської педерації. Найпоширеніша фраза Володимира Бортка: “український і російський народи це один і той же народ”. В поданні ім’я Бортка стояло чи не першим.
Щодо українських виконавців, згаданих у тій постанові ВРУ 8 скликання, що на жаль так і не знайшла відклику РНБО.
Основним критерієм, за яким визначалося неправомірне володіння державними званнями України цих артистів є участь у державних концертах країни – агресора. Не у корпоративах і днях народження на терені сусідньої держави, а саме участь у заходах, які підносять і прославляють країну, яка анексувала український Крим, розв’язала війну на Донбасі, вбила тисячі українських громадян і посадила у тюрми десятки і сотні українських патріотів.
Як пояснити сироті, батька якого вбили у Іловайську російські військові, чому українські артисти розважають вбивць і ненависників України? Як пояснити, чому народна артистка України не вважає її батька захисником вітчизни, й більше того вважає вбивцею? Як пояснити, чому її батько одягнув військову форму з тризубом і пішов воювати за незалежність від Росії, а вихолощений молодик у Москві одяг форму з колорадською стрічкою і поздоровляє росіян з днем перемоги? Чи має це якісь пояснення?
Направду, кожен діє у рамках свого сумління. Кожен має право висловлювати свою життєву позицію, де хоче і як хоче. І через пісенну творчість тощо. Але й держава повинна мати свою непереборну і непохитну позицію.
Ще попередня Верховна рада мала би прийняти законопроект про скасування усіх пострадянських звань і нагород, адже все це і називається процесом декомунізації. І деРосіїзації тощо. Але так не склалося, на жаль. А сподіватися на те, що слуги народу вкупі з ОПЗЖ приймуть щось подібне – себе не поважати.
Тому відновлення національної самоповаги залишається завданням, як то кажуть, на майбутнє.
